Марті ніколи не чув про Чарльза Кранца на прізвисько Чак, але підозрював, що той мав бути великим цабе у «Мідвест-трасті», коли заслужив на пенсійну фотографію на підсвіченому щиті, мабуть, метрів п’ять на п’ятнадцять. І якщо він відслужив у них майже сорок років, то фото взяли доволі давнє – інакше його волосся мало бути сивим.
– Або відсутнім, – сказав Марті й провів рукою по власній поріділій копиці.
Через п’ять хвилин він ризикнув на головному перехресті в центрі, коли на мить прочинилося «віконце». Він просунув туди свій «пріус», напружившись в очікуванні удару й ігноруючи кулак, яким помахав йому водій, котрий ледве спромігся зупинитися за якихось десять сантиметрів до дверцят з боку Марті.
На початку Мейн-стріт був ще один затор і ще один ризикований маневр. На той час коли Марті дістався додому, він уже геть забув про рекламний щит. Він заїхав у гараж і натиснув кнопку, що опускала ворота, а тоді цілу хвилину просто сидів, глибоко дихав і намагався не думати про те, що завтра зранку доведеться пройти таку саму екзекуцію. Коли магістраль закрилася, вибору не стало. Звісно, якщо він узагалі хоче потрапити на роботу. У ту мить узяти через хворобу відгул на один день (він їх накопичив достатньо) здавалося більш привабливим варіантом.
– І я такий буду не один, – сказав він порожньому гаражу.
Він знав, що це правда. Як писали в «Нью-Йорк Таймс» (яку він читав з планшета щоранку, коли працював інтернет), невиходи на роботу по всьому світі досягли історичного максимуму.
Він однією рукою підхопив стос книжок, а другою – свій потертий старий портфель. Той був важкий від учнівських завдань, які треба перевірити. Обтяжений таким чином, він виборсався з машини й зачинив двері задом. Власна тінь на стіні, котра наче станцювала якийсь фанкуватий рух, насмішила його так, що він зареготав. Той звук злякав його – останніми днями сміх чувся нечасто. А тоді він упустив половину книжок на підлогу гаража, що поклало край усім зародкам доброго гумору.
Він підібрав «Вступ до американської літератури» й «Чотири короткі романи» (наразі він викладав своїм старшокласникам «Червону відзнаку за мужність») і ввійшов до будинку. Він ледве встиг покласти все на кухонний стіл, коли задзвонив телефон. Звісно, стаціонарний – мобільного покриття зараз майже не стало. Він іноді вітав себе з тим, що зберіг стаціонарний, тоді як багато колег давно від них відмовилися. Оті люди міцно встрягли, бо провести його за минулий десь рік стало… краще забути про це. Вже скоріше магістраль відремонтують, ніж дочекаєшся черги на телефон, і навіть стаціонарні тепер часто вибивало.
Визначник номера вже теж не працював, але Марті був упевнений в тому, хто на іншому кінці дроту, тож просто взяв слухавку й сказав:
– Салют, Фелісіє.
– Де ти був? – спитала його колишня дружина. – Я вже годину намагаюся тебе видзвонити!
Марті пояснив про зустрічі із батьками й довгу дорогу додому.
– Все гаразд?
– Скоро буде, коли чого-небудь з’їм. А ти як, Фелі?
– Більш-менш, але сьогодні було ще шестеро.
Марті без жодних питань зрозумів, шестеро кого або чого в неї сьогодні було. Фелісія працювала медсестрою в Центральній міській, де сестринське відділення тепер називало себе «суїцид-вартою».
– Прикро це чути.
– Ознака наших часів. – Він чув з її голосу, що вона знизала плечима, і подумав, що два роки тому, коли вони ще були одружені, шість самогубців за день розтрусили б їй руки, розбили б серце й позбавили б сну. Але виходило, що до всього можна звикнути.
– Ти ж п’єш свої ліки від виразки, Марті? – Вона проскочила далі раніше, ніж він устиг відповісти. – Я не присікуюсь, а просто переймаюся. Розлучення не означає, що твоє здоров’я мене не обходить, розумієш?
– Розумію, і так, п’ю.
Це була наполовину брехня, тому що прописаний лікарем сукралфат стало неможливо дістати, тож він тепер покладався на омепразол. Марті видав їй половину правди, тому що йому теж не було байдуже, як вона почувається. Насправді, тепер, після розлучення, вони могли краще порозумітись. У них навіть траплявся секс, хоч і нечастий, але з біса хороший.
– Мені приємно, що ти спитала.
– Справді?
– Так, мем.
Він відчинив холодильник. Вибір неширокий, але ще були сосиски й кілька яєць, а баночку чорничного йогурту він збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.
– Добре. І скільки батьків таки прийшли?
– Більше, ніж я очікував, але до повного стадіону далеко. Більшості хотілося поговорити про інтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому він постійно підкладає їм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й літератури, а не айтішник.
Читать дальше