Стівен Кінг - Необхідні речі

Тепер, стоячи біля зашмарованих знищених простирадл, вона згадала вираз страху та непокори, що проступив на обличчі тієї хворої суки; як вона закотила губу, на мить вищиривши зуби. Вілма запросто впізнавала погляд ненависті, і саме його вона вчора бачила на обличчі Кобб.

«Я тебе попередила… пошкодуєш».

– Вілмо, ходімо всередину, – попрохав Піт.

Він нерішуче поклав їй руку на плече.

Вона різко скинула її.

– Лиши мене.

Піт на крок відступив. Він мав такий вигляд, ніби хоче потирати руки з нервів, але не сміє цього робити.

«Може, і вона також забула, – подумала Вілма. – Принаймні доки не побачила мене вчора в тому новому магазині. Або, може, уже давно щось планувала

( я тебе попередила )

у тій своїй п’яній макітрі, а коли побачила мене, то зважилася нарешті».

За останні кілька секунд вона переконала себе, що все це робота рук Нетті, з ким іще вона бачилася за останні кілька днів, хто б тримав на неї образу? У місті й інші люди її недолюблюють, але такий учинок – такий підступний боягузливий учинок – вписується в те, як Нетті на неї вчора дивилася. Той вищир суміші страху

( пошкодуєш )

і ненависті. Вона й сама скидалася на собаку, сміливого лише настільки, щоб кусати тільки тоді, коли жертва обертається спиною.

Так, це Нетті Кобб, без сумніву. Чим більше Вілма про це думала, тим більше переконувалася. І таке пробачити не можна. Не тому, що простирадла зіпсовано. Не тому, що це боягузливий вчинок. І навіть не тому, що таке може вчинити лише людина зі звихненим мозком.

Таке пробачити не можна тому, що Вілма злякалася.

Лише на мить, дійсно, ту мить, коли липка коричнева штука вигулькнула з темряви просто їй в обличчя, холодно обійнявши його, ніби долоня монстра… але навіть одна-єдина секунда страху – це на секунду більше, ніж треба.

– Вілмо? – запитав Піт, коли вона повернула до нього беземоційне обличчя. Йому не сподобався вираз, що проступив під світлом із веранди, яскраві білі поверхні й чорні дірчасті тіні. Йому не подобався той відсутній погляд. – Кохана? Усе добре?

Вілма кинулася повз нього, не звернувши на чоловіка жодної уваги. Піт поспішив за нею, в бік будинку… і телефона.

Нетті сиділа в себе у вітальні з Рейдером біля ніг і новим абажуром із карнавального скла на колінах, коли задзвонив телефон. За двадцять восьма. Вона підскочила й сильніше пригорнула до себе абажур, позираючи на телефон зі страхом і недовірою. На мить нею заволоділа впевненість (дурниця, звісно, та вона не могла позбутися цього відчуття), що це Якась Людина Згори телефонує з вимогою віддати цей чудовий абажур, що він належить іншому, що така вишукана річ не може насправді належати до невеликої колекції Нетті, що сама думка про це дурнувата.

Рейдер на мить підвів на неї голову, ніби питав, чи підніме вона слухавку, тоді знов опустив морду на лапи.

Нетті обережно відклала абажур і підняла слухавку. Мабуть, то просто Поллі дзвонить запитати, чи вона може купити щось на вечерю в «Маркеті Гемпгіллів» перед роботою завтра зранку.

– Алло, дім Кобб, – твердо промовила вона.

Усе життя її жахали Люди Згори, і вона потроху зрозуміла, що найкращий спосіб подолати такий страх – і самій звучати як людина згори. Це не проганяло страх, але принаймні тримало його на припоні.

– Я знаю, що ти зробила, суко психована! – гримнув на неї голос.

То було настільки несподівано й жорстоко, наче її простромили бурулькою. Дихання Нетті спинилося, ніби зачепившись за тернину. Вираз застиглого жаху завмер у неї на обличчі, а серце намагалося виборсатися крізь горло. Рейдер знову глянув на неї, мов запитуючи.

– Хто… хто…

– Ти, блядь, добре знаєш хто, – відповів голос, і Нетті, звісно, знала. Це Вілма Джерзик. Та зла-зла жінка.

– Він не гавкав! – Голос Нетті був високий, тонкий і пискливий, ніби вона щойно повністю вдихнула вміст кульки з гелієм. – Він уже дорослий і не гавкає! Він просто зараз у мене під ногами!

– Що, натішилася, як багном у мої простирадла кидала, пизда ти тупорила? – Вілма нетямилася з люті. Та жінка дійсно намагається вдавати, що все це досі через собаку.

– Простирадла? Які простирадла? Я… я… – Нетті перевела погляд на абажур із карнавального скла і ніби почерпнула з нього сили. – Відчепися від мене! Це ти психована, а не я!

– Ти мені за це заплатиш. Ніхто не має права зайти на моє подвір’я і кидати багном на мої простирадла, поки я на роботі. Ніхто. НІХТО! Зрозуміла? До твоїх пропарених мізків дійшло? Ти не знатимеш де, не знатимеш коли і, що найважливіше, не знатимеш як … але я… тебе… ДІСТАНУ. Зрозуміла?