Стівен Кінг - Необхідні речі

Вона зробила ще один, менший крок уперед, і двором знову пронісся легіт. Цього разу обриси поворухнулися в її бік, випинаючись, і не встигла Вілма підняти руку, як її вдарило щось важке й слизьке. Якийсь слиз бризнув їй на щоки, а до тіла притиснулося щось густе й вологе. Здавалося, ніби її намагається вхопити холодна липка рука.

Вілма Джерзик була не з тих жінок, що кричать легко й часто, але в ту мить вона закричала й впустила кошик для прання. Знову пролунав м’який ляскіт, і Вілма спробувала викрутитися від обрисів перед обличчям. Ліва гомілка наштовхнулася на в’язаний кошик, і вона впала на одне коліно, уникнувши повного падіння лише завдяки поєднанню талану й швидких рефлексів.

Важка мокра штука заслинявилася їй по спині, густа мокрота ринула збоку по шиї. Вілма знову скрикнула і навкарачки відповзла від мотузок. Частина волосся виповзла з пов’язаної хустинки і тепер висіла їй над щоками, лоскочучи. Вона ненавиділа це відчуття… але ще більше ненавиділа той потік, в’язкі обійми з темної форми, що висить у неї на мотузці для одягу.

Двері кухні розчахнулися, і через двір долинув стривожений голос Піта:

– Вілмо! Вілмо, з тобою все добре?

Ляскіт позаду неї – гидкий звук, ніби хихотіння голосових зв’язок, укритих болотом. У сусідньому дворі високим неприємним голосом зарепетував дворняга Гейвергіллів – дзяв! дзяв! дзяв! – і це жодним чином не покращило психічний стан Вілми.

Вона підвелася й побачила, як Піт обережно спускається задніми сходами.

– Вілмо? Ти впала? З тобою все добре?

– Так! – розлючено гаркнула вона. – Так, я впала! Так, зі мною все добре! Включи довбане світло!

– Ти не забилася…

– Просто включи те блядське СВІТЛО! – крикнула вона на нього і витерла руку об перед пальта.

Її всю вкривала холодна гидь. Тепер вона так лютувала, що бачила власний пульс у вигляді яскравих цяток світла перед очима… і найбільше злилася на себе, за те, що налякалася. Навіть на мить.

Дзяв! Дзяв! Дзяв!

Довбаний псяра у дворі сусідів здурів. Господи, як же вона ненавидить собак, особливо гавкучих.

Постать Піта відступила нагору кухонними сходами. Двері відчинилися, рука поповзла всередину, а тоді спалахнули прожектори, яскравим світлом наповнюючи задній двір.

Вілма опустила погляд на себе й побачила широку просіку темно-брунатної барви спереду її осіннього пальта. Вона люто витерла обличчя, витягнула руку й побачила, що та також покоричневіла. Вілма відчувала, як щось повільно й нудно стікає їй по спині.

– Грязь! – Вона остовпіла, не повіривши власним очам – настільки, що не усвідомила, що говорить уголос. Хто б міг таке їй зробити? Хто б посмів ?

– Що ти сказала, люба? – запитав Піт.

Він уже був підходив до неї, але тепер зупинився на обачній відстані. Те, що Піт Джерзик побачив на обличчі Вілми, його неабияк схвилювало: здавалося, наче одразу під шкірою в неї вилупився виводок маленьких зміючок.

– Грязь! – скрикнула вона, простягаючи руки в його бік… на нього. З пальців їй позлітали крупинки болота. – Грязь, кажу! Грязь!

Піт подивився повз неї, зрештою усвідомлюючи. У нього відвисла щелепа. Вілма крутнулася в бік його погляду. Прожектори, встановлені над кухонними дверима, освітлювали мотузки для білизни й город із безжальною чіткістю, демонструючи все. Простирадла, повішані чистими, тепер звисали з прищіпок пригніченими вогкими шматами. Вони були не просто закаляні брудом – вони були ним покриті, обліплені .

Вілма перевела погляд на свій городець і побачила глибокі виїмки на місці, де вичерпували болото. Побачила втоптану стежку, якою багномет ходив туди-сюди, спочатку заряджався, тоді підходив до простирадл, після чого повертався, щоб знову перезарядитися.

– Сука -блядь ! – закричала вона.

– Вілмо… ходімо в будинок, дорогенька, і я… – силкувався віднайти потрібні слова Піт, а тоді відчув полегшення, ніби його зрештою просяяло. – Я зроблю нам чаю.

– Нахуй іди зі своїм чаєм! – завила Вілма з висоти, най-найвищішої височини свого вокального діапазону, і дворняга Гейвергіллів по сусідству просто пішов ва-банк зі своїм дзявдзявдзяв , боже, як же вона ненавидить собак, це її зараз з розуму зведе, їбучий гавкітливий пес!

Лють переповнила її, і Вілма кинулася на простирадла, впилася в них нігтями, почала зривати. Пальці вхопили першу мотузку, і та репнула, ніби гітарна струна. Простирадла на ній ляпнулися мокрим м’ясистим плюскотом. Вілма стиснула кулаки, примружила очі, ніби дитина, в якої нервовий зрив, і величезним жаб’ячим стрибком приземлилася зверху на одне з простирадл. Те змучено чваркнуло й роздулося, шматочками болота оббризкуючи її нейлонові панчохи. Це стало останньою краплею. Вона розкрила рот і заверещала від люті. О, вона знайде того, хто це зробив. Так-такечки-так-то-та. Ви не сумнівайтеся. А коли знайде…