Стівен Кінг - Необхідні речі

Норріс здав назад, тоді збокував до узбіччя. Він глянув на рацію, подумав, чи не передати код 10–22 – «поліцейський виходить з транспорту» [48] Тут і далі згадуватимуться так звані Десяткові поліцейські коди, які використовувалися для спрощення голосового зв’язку правоохоронних органів. У 2000-х роках від них почали поступово відмовлятися. Автор досить вільно поводиться з цими кодами, оскільки в різних системах для комбінації 10–22 немає вищевказаного значення. , – і вирішив, що не варто. Йому потрібно лише швиденько зиркнути на вітрину. Він додав гучності рації й опустив вікно, перш ніж вийти. Цього достатньо.

«Ти не бачив того, тобі здалося, – заспокоював він себе, поправляючи штани дорогою через тротуар. – Нізащо. Цей день створений для розчарувань, а не відкриттів. То просто ще один старий спінінг “Зебко”…»

Але ні. Вудка на вітрині «Необхідних речей» лежала в маленькій гарненькій композиції з рибальськими сітями й парою яскраво-жовтих гумових чобіт, і це була точно не «зебко». То була «бейзен». Він такої не бачив, відколи його батько помер шістнадцять років тому. Норрісові тоді було чотирнадцять, і «бейзен» подобалася йому з двох причин: те, чим вона є, і те, що вона означає.

Чим вона є? Просто, бляха, найкраща риболовна вудка для озер і потоків у світі, оце й усе.

Що вона означає? Гарні часи. Отак просто. Гарні часи, які бували в маленького худенького хлопця на ім’я Норріс Ріджвік з його старим. Гарні часи, коли вони вдвох брели через ліс поряд із якоюсь річечкою на краю світу, гарні часи в невеликому човні посеред озера Касл, коли все навколо них біліло від мряки, що здіймалася з поверхні озера колонами й ховала їх у власний світ. Світ, створений лише для чоловіків. У якомусь іншому світі мами скоро готуватимуть сніданок, і це також гарний світ, та не такий гарний, як цей. Немає світу, кращого за цей, не було й не буде.

Після фатального інфаркту в його тата спінінг «бейзен» кудись зник. Норріс пригадував, як шукав його в гаражі після похорону і той просто щез. Він рився в підвалі, навіть у шафі в батьківській спальні (хоча й знав, мама радше дозволить Генрі Ріджвіку тримати там слона, ніж риболовну вудку), але «бейзен» щез. Норріс завжди підозрював дядька Філа. Кілька разів він збирався зі сміливістю, щоб запитати, але кожного разу, як доходило до цієї липкої теми, то задкував.

Тепер, заглядаючи на цей спінінг, який може виявитися тим самим, він уперше за день забув про Бастера Кітона. Його охопив простий ідилічний спогад: батько сидить на кормі човна, затиснувши коробку зі снастями між ногами, передає «бейзен» Норрісові, щоб самому мати можливість налити чашку кави з великого термоса, червоного з сірими смужками. Хлопець вдихає запах кави, гарячої й смачної, а ще батькового лосьйону після гоління: «Саутерн Джентльмен», так він називався.

Раптом стара журба здійнялася й ухопила його в сірі обійми, від чого Норріс засумував за батьком. Після стількох років, протягом яких той старий біль гриз йому кості, свіжий і голодний, як і в день, коли мама повернулася додому з лікарні, взяла його за руки й промовила: «Тепер нам треба бути дуже сміливими, Норрісе».

Прожектор угорі вітрини яскравими променями колов сталевий корпус котушки, і стара любов, та темна золота любов знов охопила його. Норріс очима пожирав «бейзен» і думав про запах свіжої кави, що здіймається з великого термоса, червоного з сірими лініями, на спокійному широкому плесі озера. В умі він знову відчув шорстку текстуру коркового держална спінінга і повільно підніс руку, щоб витерти очі.

– Пане поліцейський? – запитав тихий голос.

Норріс коротко зойкнув і відскочив від вітрини. На одну скажену мить він думав, що зрештою таки наповнить штани – ідеальний спосіб завершити ідеальний день. Тоді спазм минув, і він роззирнувся. Перед відчиненими дверима крамниці стояв високий чоловік у твідовому піджаку і, ледь усміхаючись, спостерігав за ним.

– Я вас налякав? – запитав він. – Дуже перепрошую.

– Ні, – заперечив Норріс і сам здобувся на усмішку. Серце не припиняло лупити, мов водяний молот. – Ну… хіба трошки. Я дивився на той спінінг і згадував старі часи.

– Прибув щойно сьогодні, – пояснив чоловік. – Старий, але в дуже доброму стані. Це «бейзен», знаєте. Не вельми відома марка, але дуже цінується серед серйозних рибалок. Вона…

– …японська, – закінчив за нього Норріс. – Я знаю. У мого тата була така.

– Справді? – Усмішка в чоловіка поширшала. Зуби, що з’явилися на видноті, були криві, але Норрісові усмішка все одно здалася приємною. – Який збіг , чи не так?