Стівен Кінг - Необхідні речі

Він сів, увесь тремтячи. Першим імпульсом було розкрити рота й закричати, покликати маму, як він робив, ще коли був маленьким і його сновидіння захоплював кошмар. А тоді Браян усвідомив, що більше не маленький, йому одинадцять… і взагалі, це не зовсім той сон, про який розповідаєш матері, правда?

Він ліг, вирячивши очі в темряву, перевів погляд на цифровий годинник на столику біля ліжка й побачив, що зараз чотири хвилини після півночі. Чулися звуки дощу, досить сильного, який лупив по вікні спальні з ударами пронизливого вітру. Звучало майже як град.

«Моя картка. Моя картка з Сенді Коуфексом зникла».

Не зникла. Він знав, що не зникла, але також знав, що не зможе заснути, доки не перевірить, що вона на місці, у швидкозшивачі, де він тримав дедалі більшу колекцію карток «Топпс» із 1956 року. Він перевірив учора, перед тим як іти в школу, потім ще раз, коли повернувся додому, а минулого вечора після вечері припинив кидати м’яч на задньому подвір’ї зі Стенлі Досоном, щоб перевірити ще раз. Сказав Стенлі, що йому треба в туалет. Зиркнув на неї ще один останній раз перед тим, як залізти в ліжко й вимкнути світло. Браян усвідомлював, що картка стала для нього якоюсь одержимістю, але це усвідомлення його не зупиняло.

Браян виліз із ліжка, не помічаючи, як прохолодне повітря залишає на розігрітому тілі гусячу шкіру й змушує пеніс поникнути. Він тихенько прокрався через кімнату до комода. Залишив обриси власного тіла, виведені потом, позаду на простирадлі, що вкривало матрац. Зверху на комоді лежала велика книжка, купаючись у потоці білого світла з вуличного ліхтаря зовні.

Він узяв її, розкрив і почав похапцем гортати аркуші прозорого пластику з кишеньками для карток. Минув Мела Парнелла, Вайті Форда й Воррена Спана – скарби, якими він раніше неймовірно пишався, – ледве кинувши на них оком. На мить горло здушила паніка, коли Браян дійшов до кінцевих аркушів, які були ще порожні, й так і не побачив Сенді Коуфекса. А тоді усвідомив, що, поспішаючи, прогорнув одночасно кілька сторінок. Повернувся назад, і так – ось воно, те вузьке обличчя, слабка усмішка, зосереджені очі, що дивляться з-під козирка бейсболки.

«Моєму доброму приятелеві Браяну, з найкращими побажаннями, Сенді Коуфекс».

Пальці обмацували вигнуті лінії підпису. Губи рухалися. Він знову відчув спокій… чи майже спокій. Картка ще насправді не його. Це лише певний… пробний період. Він ще дещо має зробити, щоб вона стала дійсно його. Браян був не до кінця впевнений, що саме треба зробити, але знав, що це якось пов’язано зі сном, від якого він щойно прокинувся, а ще був певний, що знатиме, коли настане час

(завтра? сьогодні вночі?)

діяти.

Він закрив швидкозшивач («КОЛЕКЦІЯ БРАЯНА, НЕ ЧІПАТИ!» – акуратно видрукувано на картці, приклеєній скотчем до передовиці) і поклав його в комод. Тоді повернувся в ліжко.

У володінні карткою Сенді Коуфекса турбувала одна річ. Браянові хотілося показати її батькові. Дорогою додому з «Необхідних речей» він уявляв, як показуватиме її йому. Він, Браян, зі старанною недбалістю: «Слухай, тату, я одну 56-ку купив собі в новому магазині. Глянеш?» Тато погодиться без особливого інтересу, суто щоб підтримати розмову, зайде в кімнату, щоб потішити Браяна… і як же загоряться в нього очі, коли побачить, який скарб вдалося дістати! А підпис!..

Так, він буде приголомшений і радий, звичайно. Найпевніше, поплескає Браяна по спині й дасть п’ять.

Але що тоді ?

А тоді почнуться запитання, саме так… і в цьому проблема. Батькові перш за все захочеться дізнатися, по-перше, де він дістав картку, по-друге, де взяв гроші на таку картку, яка а) рідкісна, б) в чудовому стані й в) підписана. Друкований напис на картці був Сенфорд Коуфекс, реальне iм’я легендарного швидкісного пітчера. А на підписі було Сенді Коуфекс, і в дивному й деколи недешевому світі колекціонерів обмінних бейсбольних карток це означало, що чесна ринкова ціна картки може сягати аж ста п’ятдесяти доларів.

Подумки Браян спробував придумати можливу відповідь.

«Я купив її в новому магазині, тату, “Необхідних речах”. Там чоловік продав мені її з ОФІГЕЗНОЮ знижкою… сказав, що так люди будуть більше зацікавлені в тому, щоб прийти туди, якщо знатимуть, що в нього дешево».

У голові звучало нормально, та навіть дитині, якій ще рік до того, як зможе платити повну дорослу ціну за квиток у кіно, було зрозуміло, що це надто натягнуто. Коли розповідаєш, що тобі вдалося з кимсь непогано про щось домовитися, людям завжди цікаво. Надто цікаво.