Г’ю згадав, як майорів той хвіст, як він, споглядаючи його, думав, що коли матиме власний кабріолет, то й хвіст такий також матиме.
Він згадав, як відмовився від фляги, коли дійшла його черга. Він за кермом, а за кермом не п’єш, бо відповідальний за життя інших. А також згадав іще одну річ: упевненість, що він проживає найкращу годину найкращого дня свого життя.
Спогад був несподіваним і дещо болісним через свою чистоту й повну сенсорність пам’яті – димний аромат паленого листя, миготіння листопадового сонця на світловідбивачах відбійника, – і тепер, задивившись на лисячий хвіст на вітрині «Необхідних речей», він збагнув, що то й був найкращий день його життя, один з останніх до того, як бухло міцно засмоктало його у свою гумову пластичну трясовину, зробивши з нього дивну версію царя Мідаса: усе, чого він відтоді торкається, обертається гімном.
Раптом Г’ю подумав: «Я можу змінитися».
Ця думка мала власну захопливу чіткість.
«Я можу почати спочатку».
Чи таке можливо?
«Так, думаю, можливо. Я можу купити той хвіст і причепити на антену свого “б’юїка”».
Усі, звісно, сміятимуться. Мужики з мене сміятимуться.
«Які мужики? Генрі Бофорт? Той малий нікчема Боббі Дуґас? І що? Нахуй пішли. Купи собі той хвіст, причепи до антени і їдь…»
Їхати куди?
«Ну, як щодо четвергових зустрічей “Анонімних алкоголіків” у Ґрінспарку для початку?»
На мить ця можливість ошелешила й розпалила його, так само як довгострокового в’язня могло б ошелешити й розпалити видиво ключа, що його в замку залишив недбалий наглядач. На мить він навіть побачив, як це відбувається: як він отримує спершу білий, тоді червоний, тоді синій жетони, не п’є день за днем, місяць за місяцем. Більше жодного «Захмеленого тигра». Шкода. Але також жодних платіжних днів у страху знайти в конверті разом із чеком повідомлення про звільнення.
У ту мить, стоячи й витріщаючись на лисячий хвіст на вітрині «Необхідних речей», Г’ю бачив майбутнє. Уперше за багато років він бачив майбутнє, і той чудовий помаранчевий лисячий хвіст із білим кінчиком проносився ним, ніби бойова хоругва.
Тоді знову з хрускотом увірвалася реальність, і пахла вона дощем та вологим брудним одягом. Ніякого у нього хвоста не буде, ніяких зустрічей АА, ніяких жетонів, ніякого майбутнього. Йому п’ятдесят один, бляха, рік , а у п’ятдесят один ти вже застарий для мрій про майбутнє. У п’ятдесят один потрібно бігти лише задля того, щоб утекти від лавини власного минулого.
Проте якби то був робочий час, він би все одно спробував. Та, бляха, точно спробував би. Він би зайшов, здоровий як гаспидяка, і запитав би, скільки за той лисячий хвіст на вітрині. Але зараз десята година, на Мейн-стріт усе замкнено, як на поясі вірності крижаної королеви, і коли він наступного ранку прокинеться з відчуттям, ніби хтось загнав йому бурульку межи очі, то не згадає зовсім нічого про той чудовий лисячий хвіст із його жвавим червонястим кольором.
І все одно, він іще на мить затримався, проводячи брудними зашкарублими пальцями по склу, ніби дитина по вітрині магазину іграшок. Кутиків губ торкнулася слабка усмішка. Ніжна усмішка, яка на обличчі Г’ю Пріста здавалася недоречною. А тоді десь угорі по Касл-В’ю кілька разів запахкала вихлопна труба якогось автомобіля, різко, наче з дробовика, звуки розірвали дощове повітря, і Г’ю з переляку повернувся в теперішнє.
«Нахуй. Про що ти, блядь, думаєш?»
Він відвернувся від вітрини й повернув обличчя знову в бік дому – якщо двокімнатну халупу з присобаченим сараєм можна назвати домом. Проходячи під навісом, він крадькома глипнув на двері… і знову зупинився.
Табличка на них, звісно ж, повідомляла: ВІДЧИНЕНО.
Ніби крізь сон, Г’ю простягнув руку й спробував повернути ручку. Та вільно піддалася. Над головою дзенькнув маленький срібний дзвоник. Звук, здавалося, долинав із якоїсь неможливої відстані.
Посеред крамниці стояв чоловік. Він водив пір’яним віничком по скляній шафці й щось собі намугикував. Коли теленькнув дзвоник, він повернувся в бік Г’ю. Чоловік узагалі не здивувався, коли побачив, що хтось стоїть у нього на вході десять по десятій вечора в середу. Г’ю в ту химерну мить вразили очі чоловіка – чорні, як в індіанця.
– Чоловіче, ти забув табличку перевернути, – почув свій голос Г’ю.
– Зовсім ні, – ввічливо відказав чоловік. – На жаль, у мене проблеми зі сном, і деколи ввечері люблю допізна залишатися відчиненим. Хтозна, коли який чолов’яга, як оце ви, може зайти… і щось уподобати собі. Бажаєте зайти й подивитися?
Читать дальше