Стівен Кінг - Необхідні речі

Г’ю Пріст зайшов і зачинив за собою двері.

– Там лисячий хвіст… – почав Г’ю, тоді був вимушений спинитися, прокашлятися й почати знову. Слова виринали сиплим нерозбірливим бурмотінням. – Там лисячий хвіст на вітрині.

– Так, – підтвердив власник. – Прекрасний, чи не так?

Тепер він тримав віничок перед собою, а чорні індіанські очі з інтересом дивилися на Г’ю понад букетом пір’їн, що приховували нижню частину обличчя. Г’ю не бачив рота чоловіка, але припускав, що той усміхається. Зазвичай йому було незручно, коли люди – особливо незнайомі – усміхалися йому. Від цього йому хотілося битися. Правда, сьогодні його це зовсім не турбувало. Мабуть, тому що він досі напівп’яний.

– Дуже гарний, – погодився Г’ю. – Просто краса. У мого тата був кабріолет із таким же хвостом на антені, ще коли я був малий. Купа людей у цьому вошивому місті навіть не повірили б, що я взагалі колись був малим, але так, був. Як і всі інші.

– Звісно.

Чоловік не відривав погляду від очей Г’ю, і разом із тим відбувалося щось неймовірно дивне – вони начебто росли . Г’ю ніби не міг відірвати від них погляду. Надмір зорового контакту – ще одна річ, що зазвичай спонукала його до бійки. Але сьогодні така ситуація здавалася цілком нормальною.

– Я був думав, що лисячий хвіст – найпутьовіша річ на світі.

– Звісно.

– «Путьово» – отак ми тоді говорили. Ніякої херні, типу рульно . І кульно – я взагалі, блядь, не розумію, що це означає, а ти?

Але власник «Необхідних речей» мовчав, просто стояв собі й дивився на Г’ю Пріста чорними індіанськими очима понад віялом пір’їстого віничка.

– Менше з тим, я хочу його купити. Продасиш?

– Звісно, – утретє повторив Ліленд Ґонт.

Г’ю відчув полегшення і раптову радість, що розлилася тілом. Зненацька він став упевненим, що все буде добре – геть усе. Це, звісно, абсолютне безумство – він винен гроші ледь не кожній людині в Касл-Року й трьох прилеглих містах, він на краю прірви, за крок від втрати роботи, на якій він уже останні шість місяців, «б’юїк» тримається на чесному слові й молитвах – але від цієї думки відмовитися було просто неможливо.

– Скільки? – запитав він. Раптом засумнівався, чи зможе дозволити собі такий ладний хвостик, і відчув укол паніки. Що, як він буде йому не по грошах? Навіть гірше, а якщо він виклянчить десь гроші завтра-післязавтра, а виявиться, що цей тип уже його продав?

– Ну, це залежить.

– Залежить? Від чого залежить?

– Від того, скільки ви готові заплатити.

Ніби крізь сон, Г’ю дістав із задньої кишені пошарпаний гаманець «Лорд Бакстон».

– Заберіть це, Г’ю.

«Я йому назвав своє ім’я?»

Г’ю не пам’ятав, але гаманець сховав.

– Виверніть кишені. Сюди, на шафку.

Г’ю вивернув кишені. Поклав зверху на шафку кишеньковий ніж, трубочку льодяників «Сертс», запальничку «Зіппо» і десь півтора долара пересипаного тютюном дріб’язку. Монети дзенькали на склі.

Чоловік нахилився вперед і роздивлявся купку добра.

– Здається, вдосталь, – відзначив він і помахав віничком над убогим манаттям. Коли він забрав віничок, ніж, запальничка й «сертси» були на місці. Монети щезли.

Г’ю спостерігав це без подиву. Він стояв мовчки, ніби іграшка з розрядженими батарейками, поки високий чоловік підійшов до вітрини й повернувся з лисячим хвостом. Він поклав його на шафку біля змалілої купки кишенькового майна Г’ю.

Г’ю повільно витягнув руку й погладив хутро. На дотик воно було холодне й дороге, а ще тріскотіло шовковою статикою. Гладити його було наче гладити ясну серпневу ніч.

– Гарно? – запитав чоловік.

– Гарно, – причмелено притакнув Г’ю й потягнувся, щоб узяти хвіст.

– Не робіть цього, – різко заборонив йому чоловік, і рука Г’ю вмить смикнулася. Він подивився на Ґонта очима, повними болю, що межував зі скорботою. – Ми ще не закінчили торгуватися.

– Ні, – погодився Г’ю. «Я загіпнозований, – подумав він. – Бляха, цей мужик мене точно загіпнозував». Але це не важило. Взагалі, це було навіть… гарно.

Він знову потягнувся за гаманцем, повільно, ніби під водою.

– Та лишися того, придурку, – нетерпляче прошипів містер Ґонт і відклав віничок убік.

Рука Г’ю знову прикипіла до стегна.

– Чому так , що стільки людей вважають, ніби всі відповіді лежать у їхніх гаманцях? – роздратовано запитав чоловік.

– Я не знаю, – відповів Г’ю. Він ніколи над цим не замислювався. – Це справді трохи по-дурному.