Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Рейнбьорд був тролем, орком і балроґом поміж людей. Зросту він мав сім футів без двох дюймів [26] ≈ 208 см. , а блискуче чорне волосся зачісував назад і збирав у куций хвостик. Десять років тому під час другого строку у В’єтнамі перед обличчям йому розірвався «Клеймор» [27] Протипіхотна міна, розроблена в США в 1950-х роках. , і тепер лик Рейнбьорда перетворився на страховиддя з рубцюватої поораної плоті. Ліве око він утратив. На його місці лишилося провалля. Рейнбьорд наодріз відмовлявся від пластичних операцій та штучного ока, бо, як він сам казав, коли опиниться потойбіч, у Краю вічного полювання, його попросять показати бойові шрами. І коли він такі речі казав, годі було зрозуміти, вірити йому чи ні, серйозно він це говорить чи хитрує з якихось особистих міркувань.

За роки служби Рейнбьорд визначився як напрочуд хороший агент – почасти тому, що на агента був не схожий взагалі, а здебільшого через те, що під маскою плоті ховався похопливий і гострющий розум. Він вільно розмовляв чотирма мовами і розумів ще три. Російську вві сні вчив. А коли говорив, то голос звучав тихо, мелодійно і ввічливо.

– Добридень, Кепе.

– Уже день? – здивовано спитав Кеп.

Рейнбьорд усміхнувся, сяйнувши повним ротом досконало білих зубів – акулячих, подумалося Кепу.

– Уже чотирнадцять хвилин як, – сказав він. – Я прикупив собі на чорному ринку у Венеції цифровий годинник «Сейко». Аж очі вбирає. Чорні циферки, що постійно змінюються. Технологічне досягнення. Я часто думаю, Кепе, що у В’єтнамі ми воювали не заради перемоги, а заради отаких технологічних досягнень. Воювали там, аби створити дешеві цифрові годинники на руку, той домашній пінг-понг, що його можна підключити до телевізора, чи кишеньковий калькулятор. Я позираю у нічній пітьмі на свій новий годинник. Він сповіщає, що я наближаюся до смерті, мить за миттю. І це добре.

– Сідай, старий друже, – сказав Кеп.

Як це завжди траплялось під час бесід із Рейнбьордом, у Кепа пересохло в роті, а руки довелося гамувати, бо вони все прагнули крутитися-вертітися на полірованій поверхні письмового столу. При цьому всьому Кеп ще й гадав, що подобається Рейнбьорду – якщо Рейнбьорду взагалі міг хтось подобатись.

Рейнбьорд присів. Він був одягнений в старі сині джинси і потерту бавовняну сорочку.

– Як там Венеція? – спитав Кеп.

– Тоне, – відповів Рейнбьорд.

– Маю для тебе роботу, якщо згодишся. Невелика, та може вивести на завдання, яке зацікавить тебе набагато більше.

– Кажіть.

– Виключно за бажанням, – наполіг Кеп. – Ти досі у відпустці.

– Кажіть, – м’яко повторив Рейнбьорд, і Кеп розказав.

Він пробув із Рейнбьордом усього п’ятнадцять хвилин, але здалося, наче цілу годину. Коли великий індіанець пішов, Кеп зробив глибокий видих. І Вонлесс, і Рейнбьорд за один ранок – таке будь-кому день зіпсує. Але ранок уже скінчився, Кеп багато встиг зробити, і хтозна, що чекає на нього після обіду. Він набрав Рейчел.

– Так, Кепе?

– Дорогенька, я поїм у себе. Принесеш мені щось із кафетерію? Байдуже що. Будь-що. Дякую, Рейчел.

Сам, нарешті. Телефон-скремблер тихо спочивав на здоровенній базі, начиненій мікросхемами, кристалами пам’яті та ще бозна-чим. Коли він знову задзижчить, то це, певно, телефонуватиме Альберт чи Норвілл із повідомленням, що в Нью-Йорку вже все скінчилося: дівчинку взяли, батька вбили. Хороші були б новини.

Кеп знову заплющив очі. У голові, мов величезні ліниві повітряні змії, ширяли фрази і думки. Психічне домінування. Хлопці з мозкового центру казали, що перспективи неосяжні. Уявіть когось на кшталт Макґі в близькому оточенні Кастро чи Хомейні. Уявіть, що він наблизився до того лібераста Теда Кеннеді й тихенько, проте вкрай переконливо запропонував найкращий вихід – самогубство. Уявіть, що таку людину нацькували на ватажків усіляких комуністичних партизанських угрупувань. Шкода, що доведеться його змарнувати. Проте… вийшло раз, вийде і вдруге.

Та дівчинка. Вонлесс сказав: «Сила, яка одного дня зможе саму планету розколоти навпіл, мов порцелянову тарілку в тирі…» Нісенітниці, ясна річ. Вонлесс збожеволів, як і той хлопчик в оповіданні Д. Г. Лоуренса, той, що вгадував переможців на кінних перегонах [28] Оповідання «The Rocking-Horse Winner» («Переможець на конику-гойдалці»). . Шоста партія стала для Вонлесса акумуляторною кислотою, яка проїла йому чимало великих дір у здоровому глузді. Це ж дівчинка , а не зброя судного дня. І за неї треба чіплятися – рівно настільки, аби задокументувати, що вона таке, і спрогнозувати, чим вона може стати в майбутньому. Цього має вистачити, щоб відновити програму експериментів із Шостою партією. А якщо вийде вмовити її користатися силою на благо держави, тим краще.