Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма

Що мені робити далі, я не знав. У трюмі було так темно, що я не бачив своєї руки, навіть підносячи її до очей. Я ледве міг розгледіти клаптик білого паперу, і то я зовсім не бачив його, коли дивився на нього прямо; лише дивлячись на нього мовби краєчком сітчастої оболонки, тобто скошуючи очі, я розрізняв якусь тьмяну білість на тлі непроглядної чорноти. Можете собі уявити, який морок панував у моїй темниці! Отже, цидулка від друга, якщо то справді була цидулка, завдала мені лише зайвої прикрості, даремно розтривоживши мій і без того ослаблений та збентежений розум. Марно перебирав я подумки безліч найбезглуздіших способів роздобути світло – щось подібне могло б примаритися в жаскому сні курцеві опію, – кожен такий спосіб окремо і всі вони заразом видаються сновидцеві то надзвичайно слушними, то цілком безглуздими, залежно від того, чи то бере гору схильність до фантазії, чи перемагає здатність міркувати тверезо. Нарешті промайнула думка, що видалася мені цілком розумною, і я мав усі підстави здивуватися, чому не натрапив на неї раніше. Я поклав папірець на палітурку книжки і висипав на нього всі рештки фосфору від сірників, які зібрав у бочці. Потім швидко, але рівномірно заходився розтирати все це долонею. Негайно по всій поверхні паперу поширилося ясне світіння і якби на тому клаптику було щось написано, розібрати літери, я певен, не становило б найменших труднощів. Одначе на папері не з’явилося жодного слова – я бачив тільки неприємну, відразливу білість; за кілька секунд світіння згасло, знову все злилося в непроглядну чорноту, й серце в мене болісно стислося.

Я вже не раз згадував про те, що останнім часом мій розум перебував у стані, близькому до божевілля. Були, звичайно, короткочасні періоди цілковитої ясності думки, навіть духовної активності, але не часто. Не слід забувати, що протягом багатьох днів я вдихав застояне повітря наглухо закритого трюму на китобійному судні й довгий час відчував гостру нестачу води. А за останні чотирнадцять чи п’ятнадцять годин я не мав у роті жодної краплі вологи й не поспав навіть кілька хвилин. Якщо не рахувати сухарів, то мій припас харчів складався переважно із засоленого м’яса, що розбуджувало нестерпну спрагу; баранину я втратив, а з сухарів не мав ніякої користі – тверді, мов камінь, вони не пролізли б крізь моє розпухле й пересохле горло. Мене тіпала жахлива лихоманка, і я почував себе тяжкохворим. Це пояснить, чому після останньої прикрої невдачі з фосфорними сірниками я на кілька годин запав у цілковитий розпач та безнадію, перш ніж мені сяйнула думка, що я обстежив лише один бік папірця. Не стану описувати, яка лють мене розібрала (бо я справді був у страшному гніві), коли я раптом зрозумів, якої непрощенної помилки припустився.

Сама по собі моя похибка не мала б особливої ваги, якби з дурного розуму я не піддався першому пориву: побачивши, що на папірці нічого не написано, я, мов дитина, роздратовано подер його на клаптики й викинув невідомо куди.

Найскладнішу частину завдання я розв’язав завдяки кмітливості Тигра. Знайшовши після тривалих пошуків дрібнесенький клаптик записки, я тицьнув його собаці під ніс і спробував пояснити йому, що він повинен принести мені решту цидулки. На моє здивування (бо я ніколи не навчав свого собаку тих трюків, якими славиться його порода), він, здавалося, відразу зрозумів, чого я від нього хочу, й, кілька секунд понишпоривши навколо, приніс мені другий клаптик, значно більший за той, який знайшов я. Віддавши мені свою знахідку, пес почав тертися носом об мою руку – здавалося, він чекав похвали за виконання наказу. Я погладив його по голові, й він негайно вирушив на подальші пошуки. Цього разу він шукав кілька хвилин, зате коли повернувся, то приніс у зубах досить великий клапоть паперу, завдяки якому я склав докупи всю цидулку – як з’ясувалося, я порвав її лише на три частини. На моє щастя, мені легко вдалося зібрати ті крихти фосфору, які ще лишилися – допомогло те, що вони тьмяно світилися. Невдачі навчили мене обережності, й тепер я згаяв певний час на роздуми, обмізковуючи, як діяти далі. Вельми ймовірно, що на тому боці, якого я не оглянув, є написаний текст – але як мені тепер знайти, де той бік? Хоча я й зумів у темряві стулити клапті докупи, проте це не давало відповіді на моє запитання; я знав тільки, що слова (якщо вони там є) містяться по один бік цидулки і стулені так, як їх було написано. Права на помилку я більше не мав, бо того фосфору, який мені пощастило зібрати, вочевидь уже не вистачить для третьої спроби, якби й друга завершилася невдачею. Як і першого разу, я поклав аркушик на книжку й кілька хвилин сидів, знову й знову зважуючи можливі варіанти. Нарешті мені спало на думку, що списана сторона паперу має на своїй поверхні нерівності і не виключено, що їх можна відчути на дотик. Я вирішив здійснити такий дослід і обережно провів пальцем по аркушу, але не відчув нічого; тоді я перевернув клаптики, знову стулив їх докупи на книжці й став обережно водити по них пучкою, коли раптом розрізнив ледь видиме, але помітне світіння, що рухалося за моїм пальцем. Я зрозумів, що воно виходить від дрібнесеньких часточок фосфору, які лишилися на папері після моєї першої спроби. Отже слова – якщо з’ясується, що вони все-таки існують, – слід шукати на протилежному боці аркуша. Я знову перевернув цидулку й проробив ту саму операцію, що й при першій спробі. Коли я розтер дрібки фосфору, знову, як і раніше, виникло світіння, і тепер я виразно побачив кілька рядків, написаних крупним почерком і, як мені здалося, червоним чорнилом. Світло було достатньо яскраве, але вмить погасло. I все ж якби я не був такий збуджений, мені вистачило б часу, щоб прочитати всі три фрази – бо їх було там три, це я добре помітив. Але палке бажання схопити поглядом усе водночас завадило мені, і я зумів прочитати лише шість останніх слів: «…кров’ю. Сиди тихо, якщо хочеш жити».