Стівен Кінг - Джералдова гра

Джералд хитнувся назад, дупа опустилася на грубі безволосі литки. Він закинув голову назад, обличчям до стельового вікна й білої стелі, що світилася сонячними зайчиками, і високо й хрипко закричав. Водночас на озері знову скрикнула гагара, ніби диявольськи заперечуючи. Джессі все це прозвучало, мов одна людина в парі співчуває іншій.

Джералдові очі вже не були звужені, та й не світилися також. Вони були широко розплющені, блакитні, як сьогоднішнє бездоганне небо (думка про те, щоб побачити те небо над по-осінньому порожнім озером, стала вирішальним чинником, коли Джералд потелефонував з офісу й сказав, що відклав справи і чи не хотіла б вона з’їздити в їхній літній будинок принаймні на день, а можливо, лишитися на ніч), і світилася в них лише зболена лють, на яку Джессі було важко дивитися. Обабіч шиї випиналися шворки сухожиль. Джессі подумала: «Я їх не бачила ще з того дощового літа, коли він покінчив із садівництвом і вибрав собі натомість інше хобі – “Джей Дабл’ю Дент” [12] J. W. Dant – американська марка віскі. ».

Його крик почав слабшати. Здавалося, ніби хтось із дистанційним пультом від Джералда збавляє звук. Звісно, це не так, бо він кричав якось немислимо довго, секунд тридцять, і вже став видихуватися. «Я, мабуть, добряче йому вмастила», – подумала Джессі. Червоні крапочки на щоках і прокіс на лобі набирали фіолетової барви.

«Так! – злякано заголосила Господинька. – Ти справді дуже сильно його вдарила!»

«Ага, нормально так зацідила, правда?» – вдоволено відзначив новий голос.

«Ти вдарила свого чоловіка по яйцях! – закричала Господинька. – Заради Бога, яке ти маєш право так робити? Яке ти маєш право навіть жартувати про це?»

Джессі знала відповідь на це запитання або думала, що знає: вона так вчинила тому, що чоловік збирався зґвалтувати її, а пізніше списати це на неправильно відчитаний сигнал між двома гармонійними одруженими людьми, що бавилися в невинну секс-гру. «То все через гру, – стенаючи плечима, сказав би він. – Це все гра винна, а не я. Джесс, можемо більше не грати, якщо не хочеш». Знаючи, звісно, що жодна його пропозиція більше ніколи не змусить її запхати руки в кайданки. Ні, останній раз виявився вирішальним. Джералд це знав і вирішив скористатися на повну.

Чорна річ, присутність якої в кімнаті відчувала Джессі, вирвалася з-під контролю, як вона й боялася. Джералд ще начебто кричав, хоча з його зморщеного зболеного рота не долинало жодних звуків (принаймні вона не чула). Його обличчя настільки переповнилося кров’ю, що подекуди здавалося чорним. Джессі бачила його яремну вену (а можливо, сонну артерію, якщо це важливо в такі моменти), яка шалено пульсувала під акуратно виголеною шкірою на горлі. Яка б судина то не була, здавалося, вона от-от вибухне, і Джессі вколов страх.

– Джералде? – голос звучав слабко й непевно, ніби в дівчинки, яка розбила щось цінне на дні народження подруги. – Джералде, з тобою все добре?

Звісно, дурне запитання, неймовірно дурне, але його поставити було набагато простіше, ніж ті, що вже роїлися в голові: «Джералде, тобі погано? Джералде, ти не вмираєш?»

«Звісно ж, не вмирає, – нервово пробурмотіла Господинька. – Так, ти його вдарила, справді дуже сильно, і тобі має бути соромно, але він не помре. Ніхто тут не помре ».

Зморщений і випнутий рот продовжував безгучно тремтіти, але на запитання він не відповів. Одна долоня була притиснута до живота, інша прикривала уражені тестикули. Потім обидві долоні повільно піднялися й зупинилися одразу над лівим соском. Вони осіли там, наче парочка пухленьких рожевих пташок, що надто втомилися й не можуть летіти далі. Джессі помітила, як на круглому животі її чоловіка проступають обриси босої ступні – її босої ступні. На тлі рожевої шкіри цей знак яскраво вирізнявся і обвинувачував.

Джералд видихав, принаймні намагався видихнути, обдаючи її стійким чадом, що відгонив гнилою цибулею. «Це додаткове дихання, – подумала вона. – Останні десять відсотків легень відведено для додаткового дихання, здається, так у школі на біології говорили? Так, здається. Додаткове дихання, легендарний останній вдих потопельників і задушених. Як тільки ти його видихаєш, то або непритомнієш, або…»

– Джералде! – скрикнула вона різким, сварливим голосом. – Джералде, дихай !

Його очі вибалушилися, ніби дві скляні блакитні кульки, що застрягли в грудці пластиліну, і він спромігся на малесенький ковток повітря. Завдяки цьому Джералд промовив їй останнє слово, цей чоловік, який, іноді здавалося, цілком зітканий зі слів.