Стівен Кінг - Крістіна

Що ж до самої гри, то після того вдалого рахунку ми вже йшли вперед і не озиралися. На нашому боці була ця містична штука — інерція. Може, один-єдиний раз за весь той рік. Я не побив рекорд у загальному заліку тачдаунів в Асоціації, як віщував Арні, але забив тричі, і один раз — у забігу на дев’яносто ярдів, найдовшому за все моє життя. На час хафтайму рахунок був 17:0, і тренер відчув себе новою людиною. Він уже бачив попереду нас повний розворот на 360 градусів, найвеличніше повернення переможця в історії Асоціації. Звісно, усе це виявилося мріями ідіота, але того дня він був дуже радісний, і я за нього тішився, так само, як за Арні й Лі, що вони знайомляться ближче, так легко і невимушено, поєднані грою.

Друга половина матчу була вже не така райдужна; наш захист вирішив обрати ту саму тактику лежання долілиць, що в і перших трьох іграх, та все одно суперникам нас уже було не наздогнати. Ми виграли з рахунком 27:18.

На половині четвертої чверті тренер забрав мене з поля й замінив Браяном Макнеллі, який мав стати моєю заміною наступного року — однак насправді, як показало життя, це сталося навіть раніше. Я помився, перевдягнувся й вийшов надвір, коли прозвучав сигнал про дві хвилини до кінця матчу.

На паркувальному майданчику було повно машин, але безлюдно. З поля долинули дикі крики — то фанати «Гіллменів» заохочували свою команду зробити неможливе за останні дві хвилини гри. З цієї відстані все воно здавалося таким самим неважливим, яким, без сумніву, й було.

Я попрямував у бік Крістіни.

Вона стояла там, зі своїми поцяткованими іржею бортами, своїм новим капотом і своїми хвостовими «плавцями», що, здавалося, були завдовжки з тисячу миль. Динозавр з темної негритянської епохи 1950-х, коли всі нафтові мільйонери були з Техасу, а янківський долар вибив усе лайно з японської єни, а не навпаки. У ті часи, коли Карл Перкінс [86] Карл Перкінс (1932–1998) — американський співак, композитор, один з основоположників жанру рокабілі в середині 1950-х. «Pink Pedal Pushers» (Рожеві бриджі) — його пісня 1958 року. співав про рожеві бриджі, а Джонні Гортон [87] Джон Лаґейл Гортон (1925–1960) — американський співак кантрі й рокабілі. — про танці всю ніч на дерев’яній підлозі корчми, а найбільшим кумиром підлітків у країні був Едд «Кукі» Бернс [88] Едд Бернс, справжнє ім’я Едвард Берн Брейтенберґер (нар. 1933 р.) — американський актор, найкраще відомий за своєю роллю в детективному серіалі «77 Sunset Strip». .

Я торкнувся Крістіни. Спробував попестити її так, як це робив Арні, вподобати її заради Арні, так, як це робила Лі. Авжеж, якщо хтось і міг примусити себе вподобати Крістіну, то це мав бути я. Лі знала Арні лише місяць. Я ж його знав усе своє життя.

Я ковзнув рукою по іржавій поверхні й згадав Джорджа Лебея, і Вероніку, і Риту Лебей, і десь у процесі цього пригадування рука, яка повинна була пестити, стислася в кулак, і я несподівано гупнув ним по борту Крістіни, з усієї сили — так, що аж боляче стало й захотілося тихо сміятися, наче обороняючись, і подумати, що, в біса, я роблю.

Шелест іржі, що сипалася на асфальт маленькими пластівцями.

Гупання велокого барабана на футбольному полі, як серцебиття велетня.

Стукіт мого власного серця.

Я натиснув на ручку передніх дверцят.

Замкнено.

Я облизав губи й зрозумів, що мені страшно.

Було таке відчуття (дуже смішне, обрегочешся) … було таке відчуття, що ця машина мене не любить, що вона підозрює мене в бажанні стати перепоною між нею та Арні, і ставати перед нею я не хотів тому, що…

Я знову розсміявся, та потім згадав свій сон, і стало не до сміху. Усе це надто нагадувало його, щоб я міг почуватися комфортно. Гримкий голос у гучномовці тут, у Гідден-Гіллз, належав, звісно, не Чаббі Маккарті, однак решта антуражу була якимось сонним неприємним déjà vu — галас уболівальників, звуки від зіткнення пухких від набивки тіл, свист вітру в кронах дерев, що здавалися вирізаними з паперу на тлі затягнутого хмарами неба.

Двигун вистрелить. Машина нахилиться вперед, підніметься, знову нахилиться, знову підніметься. А потім заверещать шини, так, ніби вона загарчить на мене…

Я відігнав од себе цю думку. Час уже перестати потурати собі з усім цим психічним лайном. Час — уже давно, насправді, — узяти свою уяву під контроль. Це автомобіль, не жива істота, а машина, і зовсім не Крістіна, а просто «плімут-фурія» 1958 року, що зійшла з конвеєра в Детройті разом із чотирмастами тисячами таких самих, як вона.