Стівен Кінг - Крістіна

Зрозумів я це тільки тоді, коли ми вибралися з автобуса вже на паркувальному майданчику старшої школи Гідден-Гіллз. Їхній оркестр уже був на полі, і гупання великого барабана під низько навислим захмареним небом розлягалося чітко й надміру гучно. То була перша по-справжньому вдала субота для американського футболу: прохолодна, хмарна й осіння.

Побачити Крістіну, припарковану біля автобуса з оркестром, уже це було несподіванкою, та коли з боку водія вийшов Арні, а з боку пасажира — Лі Кебот, я був відверто приголомшений. Ба навіть більше ніж трохи позаздрив. На ній були тісні коричневі вовняні слакси й білий пуловер з косами; розкішне біляве волосся розсипалося по плечах.

— Арні! — вигукнув я. — Привіт, старий!

— Привіт, Деннісе, — трохи сором’язливо відповів він.

Я помітив, що деякі гравці, виходячи з автобуса, теж кидали недовірливі погляди; аякже, Піцопикий Каннінґем з розкішною новенькою з Массачусеттса. Як таке могло статися, Господи Боже?

— Ти як?

— Добре, — відповів він. — Знайомий з Лі Кебот?

— На уроках бачились, — сказав я. — Привіт, Лі.

— Привіт, Деннісе. То як сьогодні, виграєте?

Я стишив голос до хрипкого шепоту.

— Усе вже на мазі. Наші дупи прикриті.

На це Арні трохи почервонів, однак Лі затулила рота долонею й захихотіла.

— Ми спробуємо, але я не знаю, — чесно зізнався я.

— Ми вболіватимемо, щоб ви перемогли, — сказав Арні. — Так і бачу заголовки в завтрашній газеті — «Непереможний Ґілдер б’є всі командні рекорди Асоціації».

— «Ґілдера госпіталізовано з переломом черепа», так буде ближче до істини, — виправив я. — Скільки з вами приїхало? Десятеро? П’ятнадцятеро?

— Більше буде місця на трибунах для тих, хто приїхав, — сказала Лі. І взяла Арні попід руку — здивувавши й потішивши його, здається. Вона мені вже подобалась. Вона могла виявитися стервом чи в глибокій відключці розуму (здається, більшість насправді вродливих дівчат — це або один, або другий випадок, без варіантів). Але так не було.

— І як твоя залізяка на колесах? — спитав я, підходячи до машини.

— Не дуже погано, — Арні рушив за мною, намагаючись усміхатися не надто широко.

Робота посунулася, і «фурія» вже була в тому стані, коли зроблений ремонт не видавався якимось безладним і дурнуватим. Іншу половину старезної іржавої решітки теж було замінено, а павутиння тріщин на вітровому склі щезло повністю.

— Ти поміняв вітрове скло, — зауважив я.

Арні кивнув.

— І капот.

Капот був чистісінький, абсолютно новий і різко контрастував з поплямованими іржею боками. Густий червоний колір пожежної машини. Бездоганний вигляд. Арні торкнувся до нього жестом власника, і доторк перетворився на пестливе погладжування.

— Ага. Його я сам поставив.

Щось різонуло мені слух. Але ж він усе сам ставив, хіба ні?

— Ти казав, що хочеш перетворити її на виставковий експонат, — сказав я. — Здається, я починаю тобі вірити.

Я обійшов Крістіну й наблизився до дверцят водія. Оббивка внутрішнього боку дверцят і підлога були досі брудними й пошарпаними, але тепер не тільки заднє сидіння мало нове покриття, а вже й переднє.

— Вона буде красунею, — сказала Лі, однак у її голосі пролунала фальшива нотка — він здався мені не таким яскравим і сповненим життя, як тоді, коли ми говорили про матч. І це змусило мене підвести на неї очі. Одного побіжного погляду цілком вистачило. Крістіна їй не подобалася. Я це зрозумів одразу, повністю й беззаперечно, як ніби вихопив з повітря один з її мозкових імпульсів. Вона спробує полюбити цю машину, бо їй подобається Арні. Але… по-справжньому вона її не любитиме ніколи.

— Отже, ти дістав дозвіл виїжджати на ній на дорогу, — сказав я.

— Ну… — зніяковів Арні. — Поки що ні. Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

— Клаксон не працює, і часом, коли я тисну на гальма, вимикаються задні фари. Десь коротке замикання, але поки що не можу знайти, де саме.

Я позирнув на нове вітрове скло. На ньому висіла нова наклейка про техогляд. Арні простежив, куди я дивлюся, і примудрився глянути на мене у відповідь водночас присоромлено і з викликом.

— Вілл дав мені наклейку. Він же знає, що на дев’яносто відсотків машина готова.

«Плюс до всього, — подумав я, — у тебе побачення з красунечкою, так?»

— А на ній безпечно їздити? — спитала Лі, адресуючи своє запитання кудись посередині між Арні та мною. Вона трохи наморщила лоба — здається, відчула, що між мною та Арні раптом повіяв арктичний вітер.