Стівен Кінг - Крістіна

Допомогло… в усякому разі тимчасово. Щоб продемонструвати, як мало я її боюсь, я став на коліна й зазирнув під днище. І те, що я там побачив, було навіть божевільнішим за ремонт верхньої частини навмання. Три новенькі ресори «Плежурайзер», але четверта — темна, вкрита брудним мастким наростом руїна, така древня, наче була тут завжди. Вихлопна труба виявилася такою новою, що досі сріблясто виблискувала, а от глушник, здавалося, був щонайменше середнього віку, і його приймальна труба була в дуже поганій формі. Я дивився на цю трубу, думав про вихлопи, які можуть просочитися з неї в салон, і раптом у голові знову спалахнув непроханий спогад про Вероніку Лебей. Тому що вихлопи можуть убивати. Вони…

— Деннісе, а що це ти робиш?

Напевно, тривоги в мені було все ж більше, ніж я думав, бо я стрілою підхопився на ноги, відчуваючи, як тріпоче в горлі серце. То був Арні. Вираз обличчя в нього був холодний і злий.

Бо я дивився на його машину? Чого це мало його розлютити? Слушне запитання. Але він розлютився, це було очевидно.

— Я оглядав твою лиху тачку, — якомога недбалішим тоном сказав я. — А де Лі?

— Їй потрібно було в дамську кімнату, — відповів Арні, закриваючи тему. Його погляд не відривався від мого обличчя. — Деннісе, ти найкращий друг, який у мене є, найкращий з усіх, яких я мав у житті. Днями ти врятував мене від поїздки в лікарню, коли Реппертон витяг ніж, я це прекрасно усвідомлюю. Але не смій нічого виробляти в мене за спиною, Деннісе. Нізащо й ніколи.

На футбольному полі розлігся оглушливий тріумфальний крик — то «Гіллмени» здобули останнє очко в грі, коли до кінця матчу лишалося менше тридцяти секунд.

— Арні, я не розумію, про що ти говориш, чорт забирай, — сказав я. Але винуватим почувався. Я почувався винуватим так само, як тоді, коли він представив мене Лі, — за те, що окинув її оцінювальним поглядом, за те, що трохи її хотів — дівчину, яку Арні вочевидь хотів мати сам. Але… виробляти щось у нього за спиною? Невже я щось виробляв?

Напевно, він міг це сприйняти саме так. Я знав, що його ірраціональна… зацікавленість, одержимість, як хочете, так і називайте… його ірраціональне щось у ставленні до цієї машини було замкненою кімнатою в будинку нашої дружби, місцем, куди мені не дозволено було заходити, якщо не хотів накликати на свою голову біду. І хай він застукав мене й не за спробою висадити двері, то в усякому разі побачив, як я підглядаю в замкову шпарину.

— А я думаю, ти чудово розумієш, про що я говорю, — сказав він, і я з якимось утомленим переляком відзначив про себе, що він не просто трохи сердитий — він казиться від люті. — Ти, мій батько, моя мати — ви всі шпигуєте за мною «задля мого ж добра», так воно і є, правда ж? Тебе підсилали в гараж до Дарнелла, щоб рознюхав, так?

— Слухай, Арні, почекай…

— А ти думав, я не взнаю? Я тоді промовчав — бо ми друзі. Але я знаю, Деннісе. Має бути межа, і я її мушу провести зараз. Знаєш що? Дай моїй машині спокій і перестань пхати носа туди, куди тебе не просять.

— По-перше, — сказав я, — не твої батько й мати. Твій батько піймав мене наодинці й спитав, чи не міг би я з’їздити подивитися, що ти робиш з машиною. Я охоче погодився, бо самому було цікаво. Твій тато завжди добре до мене ставився. Що я повинен був йому сказати?

— Ти повинен був сказати «ні».

— Ти не доганяєш. Він на твоєму боці. Твоя мати досі сподівається, що з цього нічого не вийде — таке в мене було враження. Але Майкл справді розраховує на те, що ти її відремонтуєш. Він так сказав.

— Аякже. Це він шукав, як до тебе підібратися, — Арні посміхався ледь не єхидно. — Серйозно. Усе, що його цікавить, — зайвий раз переконатися, що я нікчема. Вони обоє тільки в цьому зацікавлені. Вони не хочуть, щоб я дорослішав, бо тоді їм доведеться змиритися з тим, що вони старіють.

— Чувак, це занадто жорстко.

— Це ти так думаєш. Може, ти, Деннісе, такий слабий на голову тому, що ріс у напівнормальній сім’ї. Вони мені запропонували нову тачку, після того, як школу закінчу, ти знав? Усе, що я для цього мав зробити, — відмовитися від Крістіни, заробити всі оцінки «А» й погодитися вступити в Горлікс… де вони зможуть тримати мене під невсипущим наглядом наступні чотири роки.

Я не знав, що сказати. Так, то було вкрай дебільно.

— Тому, Деннісе, не пхай носа не у свої справи. Це все, що я хочу сказати. Нам обом від цього буде тільки ліпше.

— Усе одно я йому нічого не розповідав, — сказав я. — Тільки те, що ти потроху різного зробив. Мені здалося, йому полегшало.