Борис Левандовський: Байки проти ночі

— Угу, — зізнався я. — Трохи було. Особливо спочатку.

Одна з переваг наявності Старшого Брата (не на рік чи два, а по-справжньому старшого) — це ні на мить не засумніватися, що просто зараз під твоїм ліжком аж кишить зграя усякого жаху, від зубастого Буки до Чорної руки, що виповзає, аби задушити когось безмісячної ночі; ну а в шафі, звісно, на тебе вже давно чекає зголоднілий мрець. Коли я постаршав, то шалено шкодував, що народився Молодшим Братом і під рукою немає нікого підходящого, щоб налякати до усеру. Господи, як же я страждав!

Так ось. Може, того вечора я трішечки здрейфив… Але все ж таки то було здорово, ще й як! Усе одно, що торкнутися до моторошної й водночас чудової таємниці.

Коли всі знову повлягалися, Ігор сказав:

— Гаразд, проїхали, — він подивився на Антона: — Ти з нами останню ніч. Тож розкажи свою історію про жінку в чорному.

— Про ту, що на картині? — уточнив Тхорик.

— Так.

Мені дуже хотілося послухати цю історію, але, схоже, її вже всі тут знали й навіть не раз чули. І неначе на доказ цього Тхорик став канючити, щоб Антон розповів щось новеньке.

— Юра ще не чув, — сказав Ігор. — Він сьогодні в нас молодець. Нехай Антон розповість для нього, і ми теж послухаємо.

Ніхто більше не заперечував. А я, сповнений гордощів від похвали й передчуття чогось незвичайного, підтяг ковдру до самого носа й завмер у напруженому чеканні.

А ще подумалося, що Ігор мав на увазі не тільки те, як я тримався під час недавнього ритуалу, яким випробовували всіх новеньких, але й що не дав Нонні пошити себе в дурні.

— Ну добре. Тоді слухайте, — почав Антон. — Один мужик, дуже багатий, приїхав на аукціон, щоб купити картину. Щоправда, він і сам не знав, яку саме хоче. І вирішив, що вибере ту, яка йому найбільше сподобається, навіть якщо вона намальована нікому не відомим художником. Його ця хрінь не ламала.

І ось на продаж було виставлено чергове полотно. На ньому зображена якась жінка, одягнена в усе чорне, а сама картина була в товстій різьбленій дерев’яній рамі й такою величезною, що зайняла би половину стіни в нашій палаті (тут всі ми мимовільно завертіли головами, прикидаючи, якою ж страшенно великою була ця картина). Мужику… ну, він був якийсь там лорд, здавалося, що жінка на картині дуже схожа на його покійну матір, яку він любив. І тому він купив її й наказав привезти до його замку.

Але дружині лорда полотно не сподобалося, вона хотіла, щоб він його викинув або продав. Вони навіть посварилися. Та коли дружина лорда зрозуміла, що не зможе настояти на своєму, то вмовила чоловіка хоча б не вішати цю картину на видному місці. Лорд трохи подумав і згодився розмістити її в спальні молодшої доньки («Ні фіга собі спальня», — буркнув хтось, найімовірніше, Тхорик). Потім настала ніч, і всі полягали спати.

Ніхто не підозрював, що жінка на картині могла ставати схожою на будь-кого з померлих родичів людей, які приходили на аукціони. Щоб її купили. А сама картина була намальована ще двісті років тому, і всі її колишні власники помирали страшною смертю. І от, коли настала рівно північ… (Тут наш оповідач стишив голос для більшого ефекту і, вдаючи, що йому необхідно терміново прочистити горло, витримав паузу кілька секунд.) І рівно опівночі картина, яку купив лорд і повісив у спальні своєї молодшої доньки, відкрилася… і з неї вийшла та сама жінка в чорному. Вона любила пити людську кров, просто жити без неї не могла. З того часу, коли вона вбила колишніх власників картини і знову потрапила на аукціон, минуло багато років, і жінка була дуже голодною. Майже цілий день вона спостерігала з картини за всім, що відбувалося, а тепер нарешті дочекалася, коли дочка лорда залишилася сама. Вона перегризла дівчинці горло й випила всю її кров. Потому жінка в чорному знову сховалася в картину. Уже двісті років вона жила в ній і була здатна жити вічно, аби їй вистачило людської крові, і ніхто не здогадався знищити картину. Коли настав ранок…

Ця історія про Жінку в чорному стала для мене першою з безлічі подібних вечірніх байок Після Того Як Гасять Світло, які я почув у «Супутнику» іншими вечорами, а потім — подорожуючи по лікарнях і піонерських таборах у наступні роки. Між нами, вона була не такою вже й хорошою. Але стала першою — ось що робило її особливою. Я тихо лежав у своєму ліжку, обкутаний темрявою, не сміючи навіть ворухнутися, і з благоговінням ловив кожне слово. Це був момент осяяння, великого відкриття, неначе в моїй голові раптово відчинилися навстіж якісь потаємні двері, що немов би тільки й чекали, аби до них підібрали правильного ключа. Вони вели в чудовий, зачарований світ, де водяться справжні чудовиська — набагато страшніші за тих, що живуть у книжкових казках і жеруть тільки неслухняних дітей.