Борис Левандовський: Байки проти ночі

Вона пролистала мою історію хвороби до самого кінця.

— Два тижні тому була ангіна… За місяць до цього — грип… Знову ангіна… Знаєш, недивно, що в тебе така картка.

Можна подумати, що тут звикли мати справу тільки зі спортсменами, що аж пашіють винятковим здоров’ям. Смертельно хворих тут теж, звичайно, не було, але ж ніхто не буде відривати дітей від нормальних шкільних занять без серйозних причин?

— Я не встигла цілком вивчити твій талмуд, здається, це повна енциклопедія дитячих хвороб, але дещо хочу з’ясувати відразу. Коли в тебе був останній напад астми? Якщо, звичайно, можеш відповісти.

Чи можу я відповісти?! Схоже, ця лікарка в окулярах була про мене аж надто низької думки. Нічого, скоро вона її змінить.

— У три роки, — сказав я. — А потім переріс і більше не повторювалося. Ще в мене хронічний тонзиліт — я на диспансерному обліку. І шуми в серці після кіру торік, ви, мабуть, почули? А щодо щеплень, чому мені їх не робили, ви вже в курсі?

Лікарка всміхнулась і кивнула.

Якби вона мене попросила, то я міг би легко перерахувати всі свої діагнози, переказати результати аналізів за останній рік, назвати всі препарати, що приймав у вигляді уколів або ковтав усередину пачками, і навіть посперечатися, яке саме лікування вона мені незабаром призначить з точністю до кожної процедури, пігулки й уколу. Такий собі маленький лікар у коротеньких штанцях і з вавкою на коліні — що ви маєте на увазі, колего? Звіримо наші анамнези? До речі, друже, я настійно рекомендував би ось ці вітаміни, вони смачніші та й через трубку плюються чудово. В одинадцять років я взагалі міг би обходитися без лікарів, якби не довідка про звільнення від школи — маленький заповітний клаптик паперу з двома печатками — і рецепти на деякі ліки. Може, я й не дотягував до звання педіатра, але ж себе-то знав набагато краще за будь-якого лікаря. У всякому разі достатньо, щоб у шістнадцять поставити собі правильний діагноз — гострий перитоніт — те, чого не зуміли зробити лікарі швидкої допомоги (вони приїжджали тричі! І вважали, що в мене звичайне харчове отруєння ), і завдяки чому, безперечно, я не віддав кінці того самого року, коли одержав паспорт, а хтось не відправився у в’язницю підвищувати кваліфікацію.

— Добре, Юро, можеш іти, а то спізнишся на вечерю, — сказала лікарка.

Я кивнув і попрямував до дверей, бо справді хотілося чогось закинути у шлунок.

— Зачекай, я ось про що хотіла тебе ще запитати, — окликнула вона мене вже на порозі. — Ти добре влаштувався в нас? Старші хлопці не кривдять?

Не знаю, щиро вона цікавилася чи була в курсі, що директриса санаторію, її начальниця, — знайома моєї мами. Але чомусь навіть тоді мені здалося, що друга обставина мала більше значення.

— Усе нормально, — відповів я, згадавши тієї миті чомусь зовсім не про Нонну й навіть не про хлопців, які щось замишляли, а про шоколадні цукерки, які зникли з мого кулька.

І вийшов.

— Ми повинні тебе про дещо попередити, — сказав Андрій. Я почув тихий скрип пружин його ліжка, коли він підвівся на лікті й поглянув на мене крізь сутінки палати. Маленькі вогники поблискували в його очах, як зірки, що відбиваються від озерної гладі. — До нас ночами приходить привид.

Це відбувалося десь після відбою, годині о десятій, коли у всіх палатах нашого маленького санаторію гасили світло (окрім довгого коридору й кімнати сестер) і його малочисельне населення готувалося до сну.

— Привид? — перепитав я, і мене миттєво охопила неясна тривога.

— Ну так, — підтвердив Антон, який уже завтра в цей час засинатиме у своєму ліжку в себе вдома і, можливо, згадуватиме про нас, які залишилися тут, у місці, що стало його минулим. — Справжній привид.

— Точно… Ми бачили… — підхопили ще кілька голосів.

— Ви його бачили ? — здивувався я, мимоволі скорчившись під ковдрою.

— Чорт! Тихіше, може, він уже тут, — мовив Андрій нервовим шепотом. — Іноді він приходить майже щоночі. Він рідко показується на очі, але… Ми просто хочемо, щоб ти знав, бо якщо помітиш щось… Ти віриш у привидів?

— Ні, — поквапом відповів я, хоча зовсім не був певен, що той самий привид, про якого говорили хлопці, і справді вже не серед нас і не підслуховує цю розмову… наприклад, прямо за грубкою поруч із моїм ліжком. Або ховається в одному з кутків, що втонули в непроглядній темряві.

— Даремно, — сказав Антон. — Але ми тебе попередили.

— Усе це… брехня , — упирався я, вслухаючись у темний простір навколо себе. Праворуч тихо гудів вогонь у грубці, з боку куточка для ігор, що проступав таємничим розмитим абрисом, здавалося, долітали якісь таємничі шерехи й ледь помітне ворушіння серед хитромудро нагромаджених тіней. Звичайно, в палаті нас ціла купа, але все-таки…