Борис Левандовський: Байки проти ночі

Ця палата вважалася привілейованою, оскільки була більшою за інші, а ще в ній містився ігровий куточок нашого відділення: удень сюди могли приходити інші діти. У корпусі була ще одна палата для хлопчаків — не минуло й двох днів, і я, як і всі «наші», почав називати їх «фуфлижниками». Такою вже була тутешня парадигма. І дві палати належали дівчиськам.

Обід закінчився, але мені так і не пощастило з ким-небудь завести розмову — наступив час, який називався «тихою годиною», що означало дві години сну.

Я ліг у своє ліжко й прикинувся, що заснув. Дехто зі старших хлопців читав, інші повлягалися, як я. Але ж я ненавидів спати вдень! І ніколи цього не робив, навіть у лікарні. Однак того разу я б із радістю відключився хоча б на годинку. Але не міг.

Моє ліжко стояло найближче до дверей, з якими його розділяла вертикальна грубка метрів зо два заввишки, що топилася газом. Я повернувся обличчям до грубки, сховавшись від сторонніх поглядів, і дозволив собі беззвучно сплакнути, думаючи про маму з братом, нашу з Дімою кімнату й улюблені ігри, про те, як знову повернуся до свого класу, коли випишуся звідси…

Приблизно через годину мені захотілося в туалет відлити, але я ще навіть не встиг розвідати, де він розташований, а запитати в інших хлопців посоромився. Дочекався, коли з коридору донеслися чиїсь кроки, і вискочив туди лише в трусах, чим налякав літню санітарку. Вона привела мене назад і змусила одягнутися, очікуючи поруч, щоб потім відвести (хоча, думаю, потрібні двері у кінці прямого коридору я у свої сім років зумів би відшукати і без Натті Бамбо) в те місце, куди нас кличе природа. Одягаючись, помітив на своїй подушці мокру пляму, і мені стало дуже соромно, адже вона теж могла її побачити й вирішити, що я плаксій.

Зробивши справу, я повернувся у своє ліжко й відчув, що дуже спітнів, можливо, через переживання — вода з мене так і лилася струминками. Тому коли мені знову захотілося трішечки змочити подушку, я вирішив, що цього досить, і змусив себе перекрити очні крани.

«Зрештою, ну що тут такого?» — переконував я себе. Друга половина часу, відведеного для денного сну, минула швидше, і я навіть трохи здивувався, коли нас підняли.

Першим до мене підійшов хлопець, на вигляд найстарший (до речі, так воно й було), високий на зріст навіть для своїх років, давно не стрижений — його світло-каштановий прямий чубчик майже накривав очі.

— Як тебе звати?

— Юра.

Він кивнув.

— Мене Ігор. Ти надовго?

— На три тижні.

Наш діалог смішно нагадував дитячу версію в’язничної «прописки»: тутешній пахан з’ясовує у нового в’язня, який термін той «мотає». А роль «статті», ймовірно, виконував лікарський діагноз. Але про це він мене не запитав. Я встиг подумки порадіти, усвідомлюючи, що вперше можу точно сказати, коли повернуся додому, — в лікарні «термін» часто тягнеться і тягнеться.

— Ясно, — кивнув хлопець і відійшов, утративши до мене інтерес. Та й про що, власне, було теревенити чотирнадцятилітньому підлітку з семирічним першокласником, якщо обоє ще були за тією віковою межею, коли навіть рік різниці здавався ледве не цілим десятком.

Однак це мене трохи підбадьорило — тепер я знав тут хоч когось на ім’я.

Ніщо так швидко не прояснює питання лідерства, як маленьке суспільство, і я вже незабаром знав суть тутешнього табеля про ранги. Серед «наших», як, утім, і в усьому відділенні, повністю верховодили двоє хлопців: дванадцятирічний Андрій і семикласник Ігор, який зволів першим познайомитися зі мною. Нижчу за ієрархією сходинку займали кілька молодших хлопців, ще нижче стояли страшенні боягузи й слабаки, ну а саме підніжжя належало нам — дрібноті. До того ж серед восьми «наших» меншим за мене виявився тільки шестирічний Богдан, який майже весь час лежав у ліжку з загіпсованою ногою.

Це стало першим моїм досвідом (якщо, звичайно, не брати до уваги брата) перебування в колективі, де не всі однакові за віком і силою. Так-так, і за силою теж — ніде ця різниця не стає такою помітною, як у маленькому світі, де хтось може виявитися буквально вдвічі, а то й утричі більшим за тебе. А я був мальком, який опинився в одному акваріумі з великими рибами.

Одразу по закінченні «тихої години» я мав ще одне незабутнє знайомство, коли до нашої палати почали сходитися всі охочі погратися. З Нонною, так її звали. Порівняно зі мною вона була справжньою кобилою, і в неї була своя особлива гра. От тільки куточок для гри її цікавив так само, як лисицю заяче лайно. Вона начебто прийшла перекинутися кількома словами зі старшими хлопцями. І тут побачила мене.