Борис Левандовський: Байки проти ночі

Незабаром мені ще випаде нагода дізнатися, що будь-які витівки Нонни — просто бліднішали порівняно з тим, на що були здатні медсестри нашого маленького санаторію «Супутник».

Сім років — останній бастіон наївності.

Незадовго до вечері мені дуже захотілося цукерок. Я зайшов до їдальні, де на одній із полиць буфета залишився мій пакет, який зібрала мама. Я розкрив його й дістав целофановий кульок, але моїх улюблених шоколадних там не було, тільки льодяники (пригорща «Театральних» і «М’ятних»). До того ж пара «Гуліверів» і півдюжини трюфелів теж зникли. Я довго стояв біля буфета й недовірливо роздивлявся кульок. Питання в тім, куди могли щезнути цукерки?

Якби я був на рік старшим, то, звичайно, відразу вирішив би, що їх у мене поцупили (чи свиснули — як тоді говорили). І мав би рацію. Ну не в тимчасове ж користування взяли! Однак я ще ніколи не зустрічався з таким нахабним злодійством і тому спочатку подумав, що мама просто забула їх покласти, коли збирала кульок. Але відразу згадав, як сам клав туди цукерки — ще б забути! Версія не протрималася й секунди. Нова, поки я розгублено крутив у руках прозорий кульок, полягала в тому, що хтось, можливо, переплутав пакет і ненавмисне взяв мої цукерки (точніше — з’їв). Це припущення здалося набагато переконливішим, ніж попереднє, хоча теж виглядало дуже малоймовірним і протрималося секунди дві — справжній прогрес.

Зрештою, я був змушений гірко зітхнути й упокоритися, що цукерки в мене все ж таки хтось украв. І знаєте що? Ось уже двадцять два роки ця версія успішно втримує свої позиції і, думаю, може легко пробути ще стільки само.

Однак мені й на думку не спадало поскаржитися на невідомого злодія (а якби і спало, то я навряд чи так учинив би заради кількох, нехай навіть шоколадних цукерок).

Льодяники, що залишилися, мене не привабили, і я, повернувши пакет на старе місце, понуро поплентався в палату.

Що ж, вражень від першого дня в санаторії у мені було більш ніж достатньо, але головні, як з’ясується згодом, чекали мене ще попереду.

Коли я зайшов до палати, то побачив, як Андрій, другий за старшинством після Ігоря, і ще один хлопець, здається, на ім’я Антон, який готувався до виписки наступного дня, вовтузяться з чимось між рядами ліжок. Моїй появі вони явно не зраділи, хоча в куточку для ігор було повно інших дітей.

Андрій підійшов до мене і, по-дружньому взявши за плече, відвів подалі від ряду, якось аж надто жваво цікавлячись моїми справами: чи сподобався мені санаторій і таке інше. Цим лише зміцнив мою підозру, що те, чим вони займалися, якось стосується мене. Схоже, хлопці готували якийсь сюрприз.

Не те щоб це мене сильно занепокоїло, але коли стає ясно, що проти тебе хтось щось замислює, то й зберігати абсолютну байдужість стає важко, чи не так? Тому я запитав, що вони там робили. Андрій вимушено розсміявся, зиркнувши на все ще чимось зайнятого товариша, і сказав:

— Нічого цікавого.

— Де новенький? — почулася до сверблячки знайома ще з лікарень інтонація, так, не голос, а саме інтонація. Це хтось явився по мою душу. Я глянув на двері палати, знаючи наперед, яку картину побачу: медсестра, яка розгублено перебирає очима дітей, шукаючи мене. Угу, так і є.

Зазвичай це означало: або настав час здавати аналізи, або проходити огляд у лікаря. Але для аналізів сьогодні було вже пізненько — більшість із них здають, як правило, рано-вранці натщесерце (банки, склянки, не бійся, це як комарик укусить, а це як…). Отже, огляд.

— Він тут! — відповів за мене Андрій, помітно зрадівши, і я навіть здогадувався чому.

— Ходімо зі мною, — сказала медсестра. — Тебе хоче бачити лікар.

Я знову глянув у той бік, де був прохід між рядами ліжок, і пішов за нею.

Усе як завжди. Лікарка, та сама, що зустріла мене й познайомила з іншими в їдальні, пустила в хід свій холодний стетоскоп, від якого по всій шкірі розбігалися спритні мурашки. На столі кабінету розкрита біблія моєї хвороби. Дихай глибше, не дихай. Моментами зсередини підіймаються безпричинні смішинки, як пухирці в пляшці з мінералкою. Можеш опустити… І знову «відкрий рота» тільки цього разу зрозуміло навіщо, слизький металевий шпатель на язиці, солонуватий від розчину, в якому його стерилізували… Усе як завжди.

— Ти в нас проблемний хлопчик, — дійшла висновку головлікар, поглядаючи на годинника. Вечеря починалася о восьмій, а зараз була половина, і її зміна незабаром закінчувалася. — Я вестиму тебе сама. Завтра здаси аналізи, я подивлюся і призначу курс.