Борис Левандовський - Байки проти ночі

— Не переживай, — підбадьорив мене «фуфлижник». — Головне, майже завжди після цього вдається вижити.

Я помітив, що плечі малого дрібно затряслися, і нахилився трохи вперед, щоб побачити, в чому річ. Той тихо плакав («фуфлижник», здавалося, зовсім забув про його існування). Та й я вже почав нервувати. Перевів погляд на вхідні двері, цілком серйозно розмірковуючи, чи пощастить утекти, а потім… А що потім? Мене хутко піймають і приведуть назад, щоб усе одно змусити здати ці жахливі аналізи, тільки вже силоміць. Такі сцени я бачив багато разів, особливо, коли хтось боявся й не давав собі проткнути голкою вену. Я теж, пам’ятаю, волав і метався, як божевільний, бився у руках, але тільки спочатку, а потім звик. Практика й досвід — велика справа, до речі.

Я вирішив тим часом озирнутися, а малий, який сидів праворуч від «фуфлижника», почав уже відчутно підвивати.

— Нехай іде першим, — шепнула, нахилившись до мене, жертва мозкової проби (може, у нього і справді колись хотіли взяти, та побачили, що хтось усе повишкрябував раніше). Я кивнув на згоду.

Коридор, де ми сиділи в твердих дерев’яних кріслах, збитих у ряд за допомогою дошки, як у старих дешевих кінотеатрах, існував якоюсь мірою умовно. Насправді, основне приміщення було одне, заставлене ширмами й перегородками різної висоти з натягнутою між стійками білою тканиною. Ліворуч від нас громадився давно знайомий мені апарат УФО для кварцового прогрівання дихальних шляхів, схожий на пузатий самовар, і УВЧ із довгими і багатосуглобистими, наче лапи гігантського павука, тенами, що закінчувалися круглими змінними «тарілками». За спиною тяглися кабінки із білими шторами — для ультразвуку, електрофорезу й інших процедур, а попереду височіла наша ширма, звідки ось-ось могло донестися запрошення увійти.

За зловісною ширмою чулося дзвінке скляно-металеве брязкання всіляких медичних штуковин відомого призначення на піддонах і в стерилізаторах, що змушувало шлунок покриватися крижаною кіркою в очікуванні, коли все це візьметься за тебе, а зверху визирала якась напівсферична хрінь на штативі. «Мабуть, те саме пристосування, яким свердлять череп, щоб дістатися до мізків, — вирішив я. — Вона чимось нагадувала вертикальний шоломоподібний фен у жіночій перукарні…»

Судячи з голосів, за ширмою було двоє медсестер. Значить, одна (якщо вірити моєму лікарняному досвіду) братиме подвійний аналіз крові з пальця, а друга — з вени на ревмопроби, так це називалося. Хто ж тоді з них…

Цієї миті з-за ширми почулося:

— Заходьте поодинці!

«Фуфлижник» багатозначно глянув на мене й підштовхнув малого, який уже відверто почав ревіти:

— Давай!

Той піднявся, заливаючись слізьми, зробив кілька нерівних кроків до ширми, озирнувся на нас з невимовною тугою («О-о, здається, почалося!» — почувся трохи роздратований голос однієї із сестер за ширмою) і з понурою покірністю поплентався далі, як на забій.

Це виглядало настільки трагічно й водночас комічно, що я, незважаючи на ситуацію і поволі зростаючий жах у власних грудях, ледве стримався, щоб не розреготатися.

Такі речі траплялися зі мною і раніше, і згодом — особливо тоді, коли доводилося сидіти в черзі серед інших дітей під кабінетом чи схожою на цю ширмою, де беруть кров на аналіз. Як правило, це відбувалося в поліклініці. Уявіть собі ряд напружених дитячих личок — блідих і зосереджених, як у маленьких смертників, зазвичай від чотирьох років до семи, чию долю зараз вирішують страшні люди в білих халатах. Вони туляться до батьків, щось шепочуть їм на вухо і, втрачаючи останню надію, скисають остаточно. Тому й панує така неприродна, парадоксальна тиша, якої не має бути там, де збирається стільки дітей. Проте таке справді трапляється. Нарешті прийом починається, чути запрошення, й усі дивляться услід герою, чия черга йти першим. Решта завмирає, ціпеніє і прислухається, дивлячись в одну точку, а дехто навіть не дихає — тиша стає майже прозорою. Наймоторошніша мить. Що відбувається там, за білою страхітливою ширмою? Скажи нам, герою, це боляче ? Це саме те, про що ми дорогою думали, йдучи сюди під конвоєм власних батьків? Адже нас теж зрадили, ми всі пройдемо цим шляхом і тому маємо право знати: це дуже боляче ? Тільки не мовчи, інакше ми подумаємо, що ти вже помер… І от спершу тихе, потім гучніше скиглення за ширмою, а тоді короткий крик… О, це таки боляче, тепер ми знаємо точно, що це нестерпно, ми назавжди запам’ятаємо тебе, герою. Чергою біжить судома підборідь, і хтось, нарешті, не витримує. А потім ще і ще. Справжня фонографічна ланцюгова реакція — за півхвилини апогей досягається загальним ревінням двох-трьох десятків маленьких горлянок. Поява ще заплаканого, але безмірно щасливого героя залишається зовсім без уваги. Раптом тут — може, галюцинація? — ви помічаєте якогось паршивця, який не плаче разом з іншими, а корчиться, як у припадку, від сміху. І починаєте розуміти одну неймовірну річ: та йому ж, біс його візьми, справді смішно! Просто зараз трісне. А тоді й до вас починає доходити…