Рэй Брэдбери - Із праху посталі

І ось Ануба, з покритою сажею шерсткою, з вусами, схожими на іскри блискавки, ходою оцелота увійшла в будинок тієї особливої ночі, не звертаючи уваги на порожні кімнати й ліжка без сновидінь, та підійшла до головного вогнища у великій вітальні. Не встигла вона тричі крутнутися, вмощуючись, на місці, як у схожому на печеру каміні спалахнув вогонь.

Поки цариця кішок відпочивала, нагорі в десятку камінів запалав вогонь.

В диму, що клубився в трубах у ту ніч, лунали звуки й примарні образи експреса «Нефертіті-Ту-ту-танхамон». Він з гуркотом мчав по єгипетських пісках і метав навсібіч сповивальні полотна мумій, схожі на розгорнуті бібліотечні сувої для вітрів.

І це, звичайно, була тільки перша гостина.

— А хто був другий, Прабабусю, хто наступний?

— Та, Що Спить і Снить, дитя.

— Яке прекрасне ім’я, Прабабусю. Навіщо вона тут з’явилась?

— Високе Горище покликало її через увесь світ. Над нашими головами друга за важливістю висока мансарда, яка направляє вітри, а її голос відлунюється у їх струменях і потоках по цілому світу. Сновидиця мандрувала цими потоками під час штормів, у світлі блискавиць і пошуках затишного містечка. І ось вона прийшла, і ось вона тут! Послухай!

Тисячу-Раз-Прабабуся примружила очі, схожі на лазурит, і підвела погляд.

— Послухай.

А нагорі, оповите ще більшим шаром темряви, ворухнулося щось схоже на сам сон…

Задовго до появи першого слухача цієї історії з’явилося Високе Горище, через розбиті шибки відкрите всім вітрам, що линули від блукаючих хмар на їхнім шляху в нікуди, деінде, чи будь-де, і змушували горище розмовляти саме з собою в той час, поки вони нагортали з пилу на дошках японський піщаний сад.

Шепіт і бурмотіння леготу й сильних вітрів, що бентежили погано припасований ґонт, ніхто не міг розібрати, крім Сесі, яка з’явилася незабаром після Ануби, ставши найкрасивішою і найособливішою дочкою в Сім’ї тоді, коли освоїла свій талант — проникати спочатку у вуха інших людей, а звідти прямо в їх розум і ще далі аж до снів. Тут на горищі вона простягалася на пісках стародавніх японських садів і пливла маленькими дюнами, поки вітер грався з дахом. Там вона чула мови, якими говорять погода й далекі краї, знала, що відбувається за цим пагорбом, або за цим морем з однієї сторони та за далеким морем з іншої, про що віяла вікова хуртовина з півночі, та що тихцем нашіптувало вічне літо з-над Мексиканської затоки й амазонських джунглів.

І ось так, уві сні, Ceci вдихала запахи пір року і слухала гомін про далекі міста на рівнинах за горами. За столом вона могла розповідати про ґвалт або безтурботні заняття незнайомців за десятки тисяч миль. Одна за одною з її вуст зривалися побрехеньки про те, хто народився в Бостоні або помер у Монтереї, які вона чула вночі, коли засинала.

Сім’я часто говорила, якщо сховати Сесі в музичну скриньку замість цих колючих мідних барабанів і покрутити її, то вона гратиме музику про всі кораблі по дорозі в порт або з нього, а можливо — чому б і ні? — про весь блакитний світ, а потім і цілий всесвіт.

Загалом, вона була богинею мудрості, і Сім’я, знаючи це, поводилася з нею, як з порцеляновою люлькою, дозволяючи їй спати годинами, знаючи, що, коли вона прокинеться, то бринітиме відлунням дванадцяти мов і двадцяти умів, філософій, достатніх, щоб перевершити Платона опівдні або Арістотеля опівночі.

І тепер Високе Горище зі своїм арабським узмор’ям пилу, з японським чистим білим піском, чекало під ґонтом, що шарудить і шепоче, згадуючи про близьке майбутнє, всього лише за кілька годин, як кошмарні розваги повернуться додому.

Про це шепотіло Високе Горище.

І, дослухавшись, Сесі поквапилася.

У сум’ятті крил, плутанині туманів, імли і душ, схожих на стрічки диму, вона побачила власну душу та свої непереборні бажання.

«Треба поквапитися, — подумала вона. — А тепер швидше! Біжи вперед. Лети швидше. Для чого?»

— Я хочу любити!

Високо в небі, над долинами, нижче зір, над рікою, ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, як осінні вітри, свіжа, наче подих конюшини на присмеркових лугах, летіла вона. Вона кружляла у горлицях, м’яких, мов білий горностай, відпочивала у вітах дерев і жила в листі, осипаючись вогняними барвами від найлегшого подиху вітру. Вона сиділа біля блискучого ставка в лимонно-зеленій жабі, прохолодній, наче м’ята. Вона бігла в кошлатому собаці й голосно гавкала, щоби почути, як удалині, між коморами, звучить відгомін. Вона жила серед привидів кульбабок в чистій, солодкій волозі, яка випаровувалася з ґрунту, поширюючи запах мускусу.