— Ви не довіряєте панові Брайзекру? — спитала Джейн.
— Зараз я не можу нічого пояснювати, — сказав доктор Дімбл. — Все це дуже складно, але постарайтесь не хвилюватися. А якщо з’явиться привід для тривоги — відразу дайте нам знати. На все добре.
Щойно він вийшов, як у двері подзвонили ще якісь гості, тож у Джейн не було більше нагоди поговорити з господинею сам-на-сам. Відтак десь за півгодини вона попрощалася з пані Дімбл і подалася додому — не дорогою попід тополями, а стежкою навпростець через вигін, де паслися чиїсь віслюки і гуси. Ліворуч виднілися вежі та шпилі Еджстоу, а праворуч бовванів на самому обрії старий млин.
— Оце поворот! — вигукнув Кері. Він стояв перед каміном в одній із своїх фешенебельних кімнат, що вікнами виходили у Ньютонівський двір. То було найкраще помешкання у коледжі.
— N.O., так? — запитав Джеймс Базбі. Вони з лордом Фіверстоуном та Марком саме частувалися передобіднім шеррі. «Non Olet», [2] Не пахне ( лат .). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.
а скорочено — N.O., називали поза очі Чарлза Плейса, ректора Бректонського коледжу. Років п’ятнадцять тому його обрання на цю посаду стало однією з найперших перемог «прогресистів». Наполягаючи, що коледж, мовляв, потребує «свіжої крові», що час уже струсонути ним і хоч трохи розвіяти безпросвітну академічну нудьгу, їм удалося провести свою кандидатуру — підстаркуватого чиновника, який до академічного середовища не мав жодної дотичності ще відтоді, як у минулому столітті закінчив якийсь коледж у Кембриджі. Працею усього його життя став товстелезний звіт про стан каналізації у Сполученому Королівстві; саме тому «прогресисти», мабуть, і надали йому підтримку. На їхню думку, то був дзвінкий ляпас різним там дилетантам і твердолобим консерваторам, які, однак, не забарилися охрестити нового ректора вже згаданим вище прізвиськом. Втім, поступово його стали називати так навіть прихильники: їхніх сподівань він не виправдав, бо цікавився тільки філателією та своїм хворим шлунком. На засіданнях ради ректор брав слово так рідко, що дехто з молодших співробітників ніколи й не чув його голосу.
— Так, бодай йому! — відповів Кері. — Просить зайти до нього відразу після обіду, щоб обговорити одне дуже важливе питання.
— Значить, — припустив Базбі, — на нього насів Джуел із усією своєю компанією. Хочуть, напевне, все переграти.
— Навряд, — засумнівався Кері. — Хіба можна скасувати рішення ради? Тут щось інше. Так чи йнак, а вечір він мені зіпсував.
— У тому-то й річ, що вам, — посміхнувся Фіверстоун. — А нам не забудьте залишити те ваше бренді.
— Джуел… о Боже! — зітхнув Базбі, погладжуючи лівою рукою свою розкішну бороду.
— А мені старого Джуела трохи шкода, — озвався Марк.
Почуття, які спонукали його так сказати, були вельми суперечливі. Заради справедливості варто зазначити, що несподівана й абсолютно непотрібна вихватка Фіверстоуна неприємно вразила Марка; крім того, йому цілий день не давала спокою і думка про те, що саме завдяки лордові він став членом Бректонського коледжу. Що ж він за чоловік, той Фіверстоун? Втім, хоч Марк і вважав, що час уже продемонструвати свою самостійність — справді, не варто «прогресистам» гадати, що він отак відразу без жодних застережень, прийме запропоновані ними правила гри, — у нього водночас складалося враження, що така дещо незалежна позиція допоможе посісти вище місце у їхньому середовищі. Звісно, якби хтось шепнув йому: «Якщо ти покажеш зуби, Фіверстоун цінуватиме тебе ще більше», він би, напевне, образився — що за лакейство?! — але ніхто цього не зробив.
— Шкода Джуела? — перепитав Кері, повернувшись до Марка. — Цікаво, якої б ви заспівали, якби знали його раніше.
— А я з вами згоден, — несподівано підтримав Марка Фіверстоун. — Але я, знаєте, дотримуюся поглядів Клаузевіца. Врешті-решт, навальна, переможна війна — це найгуманніший спосіб добитися свого. Я вмить заткнув йому рота, і тепер, отямившись, він тільки потішиться власною проникливістю: мовляв, ось така вона, сучасна молодь — хіба ж я не казав? А що було робити? Дозволити йому довести себе до інфаркту та ще й розчарувати ввічливою поведінкою?
— Ясна річ, можна й так на це дивитися, — сказав Марк.
— До дідька, — вів далі Фіверстоун, — таж нікому не до вподоби, коли опоненти раптом починають поводитися не так, як звично. Що сказав би наш любий Кері, якби тутешні твердолобі ні сіло ні впало почали з ним у всьому погоджуватися? Певно, геть розгубився би. Роль Отелло враз стала б нікому не потрібна…
Читать дальше