Клайв Стейплз Льюис - Мерзенна сила

Тільки десь біля шостої години всі підняті раніше питання звелися нарешті до одного: продажу Бреґдонського лісу. Звісно, «продажем Бреґдонського лісу» це не називали; скарбник говорив щось про «продаж ділянки, зафарбованої рожевим кольором на плані, який я, з дозволу ректора, пущу зараз довкола столу». Втім, він відверто зізнався, що ділянка, на яку претендує HIKE, охоплює і частину лісу. Справді, коледж зберігав за собою смужку землі футів п’ятнадцять завширшки з південного боку Бреґдону. Члени ради заходилися вивчати план; маленький і не надто точний, він годився тільки для того, щоб скласти собі більш-менш загальне уявлення. У відповідь на запитання Базбі визнав, що, на жаль — чи на щастя, — джерело знаходиться на території, яка відходить інституту Ясна річ, працівники коледжу матимуть право безперешкодного доступу до нього, а інститут бере на себе зобов’язання утримувати саме джерело і викладену каменем ділянку навколо у стані, який не викликатиме нарікань у найприскіпливіших археологів світу Жодних порад скарбник не давав, а натомість просто назвав суму, яку HIKE пропонував коледжу Після цього в залі запанувало неабияке пожвавлення. Переваги угоди з інститутом падали всім до ніг, наче спілі плоди. Проблема стіни вирішувалася сама по собі; те ж можна було сказати і про проблему охорони пам’яток старовини; коледж отримував значну фінансову допомогу; молодшим науковим співробітникам піднімали платню. Крім того, з’ясувалося, що в місті не було більше ділянок, які викликали б зацікавлення у HIKE, й у разі відмови керівництво інституту збиралося переїхати до Кембриджа. Після тривалих розпитувань скарбник навіть натякнув, що один кембриджський коледж буцімто зовсім не проти відступити велику ділянку землі, яка йому належить.

Кілька твердолобих консерваторів, для яких Бреґдонський ліс становив чи не найбільшу в житті цінність, ніяк не могли прийти до тями і збагнути, що ж насправді відбувається; здавалося, їм геть відібрало мову. Коли ж вони нарешті оговталися, то опинилися в дуже невигідному становищі; їх ледь не виставили на посміх, бо виходило, що вони сплять і бачать, як би то обгородити цілий Бреґдонський ліс колючим дротом. Коли врешті-решт на ноги звівся напівсліпий старий Джуел, у якого тремтіли руки і сльозилися очі, його голос зовсім потонув у загальному схвальному гаморі. Багато хто повернувся — дехто із щирим захопленням, — щоб поглянути на чітко окреслений профіль і напівдитяче, обрамлене сивим волоссям обличчя, яке видавалося ще блідішим на тлі сутінків, що вже почали непомітно заполонювати довгу залу. Та говорив канонік дуже тихо, і почути його могли тільки ті, хто сидів поруч. Тієї ж миті підхопився з місця і лорд Фіверстоун. Він випростався, склав руки на грудях і сказав, дивлячись старому просто у вічі:

— Якщо канонікові Джуелу нічого нам сказати, то чи не краще йому просто помовчати?

Джуел сягнув поважного віку вже перед Першою світовою, коли до старших людей ще ставилися з повагою, й так і не зумів призвичаїтися до сучасного світу. Він збентежено глянув на Фіверстоуна, і багато кому здалося, що канонік збирається з думками, аби дати лордові належну відповідь, та старий раптом лишень безпорадно розвів руками і поволі опустився на своє місце.

Справу було зроблено.

Вийшовши того ранку з дому, Джейн подалася до центру містечка і купила собі капелюшка. Вона завжди трохи зневажливо ставилася до жінок, які купують собі капелюшки десь так, як чоловіки купують собі випивку, — щоб заспокоїти нерви та підбадьоритися, — але їй навіть на думку не спало, що ось зараз вона робить точнісінько те саме. Джейн полюбляла одяг доволі строгого покрою і не надто яскравих кольорів, щоб кожному з першого погляду було зрозуміло: перед ним — людина серйозна й розважлива, а не якась там вітрогонка; їй здавалося, що все те шмаття її зовсім не цікавить. Тож вона навіть трохи роздратувалася, коли, виходячи з крамниці, наштовхнулася просто на пані Дімбл, яка відразу ж защебетала:

— О, привіт, люба! Що, купили собі нового капелюшка? То їдьмо до нас на обід, заодно й приміряєте обновку Сесіл чекає в машині тут за рогом.

На останньому курсі Джейн училася в Сесіла Дімбла, викладача з Нортумберлендського коледжу. Його дружина, яку називали просто «матінкою Дімбл», взяла собі за звичку опікуватися чи не всіма дівчатами з її групи. Не так уже й часто трапляється, щоб дружини університетських професорів приязно ставилися до студентів — а особливо до студенток, — проте пані Дімбл, здавалося, й справді їх полюбила, і вони постійно товклися у домі Дімблів, що стояв ген за рікою. До Джейн вона відчувала особливу симпатію; трапляється, що жваві й життєрадісні бездітні жінки прив’язуються отак до дівчат, яких вважають дуже милими, хоч і дещо легковажними. Останнім часом Джейн бувала у Дімблів не так часто, як раніше, і через це її трохи гризло сумління, тож вона не стала відмовлятися від запрошення. Вони переїхали міст через Вайнд на північ від Бректону, а тоді повернули на південь уздовж ріки, проминули приватні будиночки на околиці, норманську церкву, і прямою дорогою, що котилася вниз поміж стіною Бреґдонського лісу з одного боку і низкою високих тополь — з іншого, дісталися до садиби Дімблів.