Стивен Кинг - Необхідні речі

Вона не дозволила. Затиснула гаряче розбухле тільце собі між передпліччями й натиснула. Піднесла павука вгору, і тепер він дриґався над нею, смикаючись і зачіпаючи лапками повернуте вгору обличчя. З тіла почали витікати сік і чорна кров, збігаючи пекучими ручаями їй по руках.

– БІЛЬШЕ НІКОЛИ! – заверещала Поллі. – НІКОЛИ! НІКОЛИ! НІКОЛИ!

Вона кинула його. Павук полетів на стіну за ванною й бризнув згустками іхору. Якийсь час він висів на стіні, приклеївшись власними тельбухами, а тоді зі слизьким стукотом упав у ванну.

Поллі знову схопила вантуз і кинулася до ванни. Вона почала лупити істоту, наче мишу мітлою, але це не діяло. Павук лише трусився й намагався відповзти, дряпаючись по гумовому килимку для душу з малюнком жовтих маргариток. Поллі забрала вантуз, обернула його – і щосили опустила вниз держаком, наче списом.

Вона поцілила прямісінько по центру тіла огидного покруча й наколола його на держак. Почувся гротескний звук удару, а тоді черево павука розверзлося й нутрощі вивалилися на килимок разом зі смердючою кров’ю. Павук шалено сіпався, безнадійно метляючи ніжками навколо кола, яким вона прохромила йому серце… а тоді врешті-решт завмер.

Поллі відійшла назад, заплющила очі й відчула, як світ пливе. Вона вже почала втрачати свідомість, коли в неї в голові, наче римська свіча, спалахнуло Аланове ім’я. Поллі стиснула долоні в кулаки й щосили склала їх разом, кісточка до кісточки. Біль був яскравий, несподіваний і колосальний. Світ повернувся до неї холодним спалахом. Вона розплющила очі, підійшла до ванни й зазирнула всередину. Спочатку подумала, що там узагалі нічого нема. А тоді біля гумової накладки вантуза побачила павука. Він був не більший за ніготь на її мізинці і цілком мертвий.

«Усе інше навіть не сталося. Це все твоя уява».

– Ще й як, нахер, сталося , – промовила Поллі тонким тремтячим голосом.

Але важливим був не павук. Алан – от хто важливий, Алан у страшній небезпеці, і все через неї . Їй потрібно його знайти, і зробити це ще до того, як стане пізно.

Якщо вже не пізно.

Вона піде в шерифську управу. Там їй хтось пояснить, де…

«Ні , – озвався голос тітки Евві в голові . – Там – ні. Якщо підеш туди, буде запізно. Ти знаєш, куди йти. Ти знаєш, де він».

Так.

Так, звісно, знає.

Поллі кинулася до дверей, і в голові, ніби нічний метелик, лопотіла лиш одна думка: «Господи, прошу тебе, тільки б він нічого не купив. О Боже, будь ласка, будь ласка, будь ласка, не дай йому нічого купити».

Таймер під мостом потоку Касл, також відомим серед мешканців Рока ще з незапам’ятних часів як Олов’яний міст, досягнув позначки 0 о 19:38 увечері вівторка, 15 жовтня року Божого 1991-го. Дрібний спалах електрики, що мав активувати дзвінок, облизав голі дроти, якими Туз обгорнув кінці дев’ятивольтних батарейок, які живили пристрій. Дзвінок справді задзвонив, але його – і решту таймера – проковтнуло за частку секунди, у спалаху світла, коли електрика привела в дію підривний капсуль, а той, своєю чергою, – динаміт.

Лише кілька людей у Касл-Року помилково сприйняли вибух динаміту за грім. Грім лунав у небі важкою артилерією, а це був грандіозний розрив пострілу з гвинтівки. Південний кінець старого моста, збудованого не з олова, а зі старого іржавого заліза, зірвався з берега на присадкуватому клубку вогню. Він здійнявся футів на десять у повітря, перетворюючись на дещо скошений схил, а тоді повалився з гірким хрускотом ламаного цементу й стуком-грюком металу. Північний кінець моста відірвався, і вся маса перекошено повалилася в потік Касл, наразі повноводний як ніколи. Південний кінець влігся на в’язі, зваленому блискавкою.

На Касл-авеню, де католики й баптисти – і десь із десяток поліцейських штату – досі не завершили свою напружену дискусію, бійня припинилась. Учасники й учасниці витріщилися на вогняну квітку, що розпустилася з боку потоку Касл. Альберт Джендрон і Філ Берґмаєр, які завзято пригощали одне одного лише кілька секунд тому, тепер стояли поруч і спостерігали заграву. Кров стікала Альбертові по обличчі з рани на лівій скроні, а Філова сорочка була майже зовсім подерта.

Неподалік Нен Робертс усілася зверху на отця Бріґгема, ніби дуже велика (і, в її уніформі офіціантки, дуже біла) хижачка. Вона раз за разом піднімала голову всечесного отця за волосся й гатила нею об тротуар. Неподалік лежав преподобний Роуз, без тями внаслідок відправи отця Бріґгема.