Стивен Кинг - Необхідні речі

«Як ти це влаштував? Стільки всього я б хотів дізнатися, але на сьогодні вистачить навіть цього єдиного. Як тобі вдалося це зробити? Як тобі вдалося дізнатися стільки всього так швидко?»

«Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина».

Удень Алан підняв би на сміх цю думку, так само як висміяв би те, що амулет Поллі може мати якісь надприродні сили зцілення. Але сьогодні, опинившись під скаженою долонею бурі, пильно вдивляючись у вітрину, що зорила порожнім мертвим оком, він відчув у цій думці певну незаперечну похмуру силу. Він пригадав день, коли прийшов до «Необхідних речей» із конкретним наміром познайомитися й поговорити з містером Ґонтом, і дивне відчуття, що охопило його, коли він зазирав у вітрину, склавши долоні з боків обличчя, щоб не відблискувало. Тоді він відчував, що за ним спостерігають, хоча було очевидно, що магазин порожній. І не лише це. Він відчував, що спостерігач там лихий, сповнений ненависті. Відчуття було таке сильне, що на мить Алан дійсно сплутав власне відображення з неприємним (і напівпрозорим) обличчям іншої людини.

Наскільки сильним було те відчуття… наскільки ж сильним.

Алан раптом пригадав іще дещо. Бабуся говорила йому, коли був малим: «Голос диявола слухати приємно».

«Браян сказав…»

Як містер Ґонт отримав стільки знань? І навіщо, заради Бога, йому знадобилася така глушина, як Касл-Рок?

«…що містер Ґонт насправді зовсім не людина».

Алан раптом схилився і почав обмацувати підлогу універсала з пасажирського боку. Спочатку здалося, що те, що він шукає, десь зникло – випало з машини, коли пасажирські дверцята були відчинені; а тоді пальці натрапили на металевий вигин. Просто закотилося під сидіння, оце й усе. Він видобув предмет, підняв його… і голос депресії, не чутний, відколи він покинув палату Шона Раска (чи, може, просто в Алана було забагато справ, щоб іще його слухати), заговорив гучним і тривожно радісним тоном:

«Привітулі, Алане! Здоров! Мене довго не було, вибачай, але я вже тут, добре? Що там у тебе? Банка горіхів? Нєа, воно лиш має такий вигляд, але насправді всередині не те, правда? Це останній прикол, який Тодд купив у коричневій крамниці приколів, так? Фальшива банка з сумішшю горіхів “ Жуй-смакуй ” , а всередині зелена змія – гофрований папір, обгорнутий навколо пружини. І коли він приніс цю штуку тобі, світячись очима, з великою дурнуватою усмішкою на обличчі, ти сказав йому покласти ту дурноту на місце, правда? І коли його обличчя поникло, ти вдав, що не помітив, ти сказав йому… давай подивимося. ЩО ти йому сказав?»

– Що у дурня гроші недовго в кишені лежать, – похмуро промовив Алан. Він крутив банку в руках, розглядав її, пригадуючи обличчя Тодда. – Ось що я йому сказав.

«Ооооо, таааак, – погодився голос. – Як про таке забути? І ти ще щось хочеш про підлість говорити? Йобен-бобен! Добре, що ти мені нагадав! Добре, що ти нам ОБОМ нагадав, правда? Лиш Енні врятувала тоді ситуацію – сказала, щоб ти йому дозволив. Вона сказала… ну, подивимося. ЩО ж вона сказала?»

– Сказала, що це трішки смішно, як Тодд на мене схожий, і що дитинство буває лише раз у житті.

Алан хрипів, його голос тремтів. Він знову почав плакати, ну й чому ні? Чому, блядь, ні? Старий біль повернувся, обертаючись навколо щемкого серця, ніби брудна ганчірка.

«Болить, правда? – запитав голос депресії – винуватий самоненависний голос – зі співчуттям, яке, на думку Алана ( іншої частини Алана), було зовсім липовим. – Болить занадто, ніби живеш усередині пісні кантрі-енд-вестерн про те, як зіпсувалась любов чи повмирали добрі діти. Усе, що так сильно ранить, не може давати нічого доброго. Запхай назад у бардачок, друже. Забудь про це. Наступного тижня, коли цей дурдом закінчиться, обміняєш цей універсал і не вийматимеш ту фальшиву банку горіхів звідти. А що? Це ж такий дешевий розіграш, що сподобається лише дитині або такому, як Ґонт. Забудь про це. Забудь…»

Алан обірвав голос посеред цієї тиради. До цього моменту він не знав, що здатен на таке, і це приємне знання, що може виявитися корисним у майбутньому… це якщо в нього буде майбутнє. Він уважніше подивився на банку, обертаючи її туди й сюди, наче вперше взявся її розглядати, уперше бачачи не дурнувату пам’ятку про свого втраченого сина, а інструмент омани, як і його порожня чарівна паличка, шовковий циліндр із подвійним дном або фокус із квіткою-складанкою, що досі ховався в нього під ремінцем годинника.