Томас Олд Хьовелт - Відьма

Катаріна ван Вайлер повільно спускалася з Аппер-Резервуар-роуд, тримаючи за руки двох дітлахів у середньовічному вбранні. Картина та була сповнена абсурдного спокою. Незворушно, неквапливо крокувала відьма, ніби пастух назустріч своєму стаду. Уперше за весь час, відколи вона жила тут, у неї були відкриті очі, й коли жителі міста побачили це, увесь їхній запал розвіявся, ніби й не було його. Риси мертвотно-блідого обличчя Катаріни залишилися тими самими, добре їм відомими, але тепер безкровна, дірява від стіжків плоть її губ і повік ожила і блищала, ніби справжня шкіра. Усі без винятку людські душі, які скупчилися на майдані, були вражені тим, що її очі не дивилися скоса і не було в них того огидного, хворобливого пожадання, якого всі вони очікували у своїх найпохмуріших думках. Тепер обличчя Катаріни, позбувшись моторошної маски з зашитих очей і рота, стало вражаюче людським. Коли воно перестало викликати жах, стали помітними його м’які лінії й витончені риси. Катаріна дивилася на вулиці, на будинки, на людей двадцять першого століття із притлумленим захватом, породженим трьомастами п’ятдесятьма роками темряви, усміхаючись від здивування і насолоди. Жодного сліду злостивості не було — залишилася просто мати, що вийшла на прогулянку з дітьми. Чи не того вона прагнула весь цей час? Вираз її очей можна було описати лише словами «незрівнянне блаженство».

І ця картина настільки не відповідала тим жахливим образам, які Катаріна вкарбувала в мізки жителям Блек-Спрінга, і тому страху, з яким вони жили оці роки, що всім мимоволі стало дуже ніяково. Невже це могло бути правдою? Виходить, і мерзотою ніякою вона не була, адже на мерзоту її перетворили вони самі.

Завмерши від жаху, Роберт Грім спостерігав, як Катаріна та її діти підходять до майдану. Здавалося, склалися усі передумови для сцени, що зображує щастя, — але щастя ніхто не побачив, не побачив ідилії, яка мала б настати. А все тому, що саме в цей час Катаріна окинула поглядом нажаханих жителів — разом з тим, що залишилося від Джейдона Холста. Її очі враз посмутнішали.

«Ми ніколи нічому не вчимося», — подумав Грім.

Натовп ворухнувся і відступив іще далі. Дехто спробував було утекти, але більшість зрозуміла, що втеча не мала сенсу. Ніби за якимось невидимим сигналом усі попадали на коліна, сотні людей разом, як мусульмани в напрямку Мекки. У кожного в горлі ніби застряг клубок, усі вони попадали відьмі до ніг, цілком віддавши себе на її милість, і всі разом, у спільній молитві, благали її: «Пробач нас, Катаріно! Ми визнаємо тебе, Катаріно! Не карай нас, Катаріно!»

Але на їхніх руках усе ще була кров, і нова кров мала пролитися незабаром. Краєчком ока Роберт Грім зауважив, як невідворотне лихо наблизилось в особі Марті Келлера, як той виступив уперед з-посеред натовпу, що стояв на колінах, тримаючи зброю у тремтячих руках.

Грім спробував підвестися і гукнути Марті, щоб той не втручався, але не втримав рівноваги і впав обличчям на бруківку. Удар вибив повітря з його легенів, і хоча він усе ж таки скрикнув, було запізно.

Марті зробив постріл. Але ж він не був снайпером, він був фахівцем із обробки даних. Гаразд, не тільки ним, але однаково ніколи в житті так не нервував, як тієї миті, коли натиснув на гачок. Куля потрапила малому Джоуї Хоффману в шию, і той упав на тротуар. Катаріна приголомшено нахилилася, намагаючись втримати дитину, цівка крові бризнула їй на сукню, залишивши схожий на віяло слід, але хлопець помер ще до того, як упав на землю.

Мала Наомі закричала, затупотіла ногами й обвила руками відьмину шию. Призначенням наступної кулі було покінчити з Катаріниним прокляттям раз і назавжди, та натомість вона відірвала дівчинці більшу частину черепа. Люди почули, як відьма, що втратила другу дитину, хрипко хапала ротом повітря, хитаючись у макабричному вальсі з двома дитячими тільцями.

«То, мабуть, жарт, — подумав Грім. — Чи якесь жахливе непорозуміння, якого я не можу збагнути».

Відьма підвела погляд і подивилася на Марті.

Марті закричав. Він хотів утекти, але ноги його не слухалися. Відьма підійшла до нього, зів’яла, але спокійна, він не зводив з неї очей, а в її погляді були презирство, горе і безжальна помста.

Вона поклала руки Марті на плечі й подивилася на нього. Понад десять секунд вона вдивлялася в обличчя свого новоспеченого ката, а тим часом юрба відступала все далі й далі. А потім вона кашлянула йому в обличчя.

Марті боязко відступив крок і повернувся до натовпу. Він почав дрижати й пітніти, ніби в нього раптом і швидко піднялася температура, кров фонтаном бризнула в нього з носа. Кров він почав також викашлювати, вона пінилася в нього на губах.