Майкл Смит - Непрохані

Від’їхавши, він підпалив машину. Поки що вогонь горів безшумно, та скоро пролунає вибух. Шепард спалив не прокатну машину, а ту, на якій приїхав сам. Прокатну машину, навіть обгорілу, буде надто легко ідентифікувати, а далі не буде проблемою встановити особу небіжчиці. Її звали, до речі, Карен Ренд, і її гаманець, кредитки та права вже було знищено. Решта ознак, за якими її могли впізнати, лежали в багажнику його нового авто, в пакеті поруч із валізкою, якою Шерпард користувався практично все доросле життя. Він звів відбитки з її пальців за допомогою її ж таки запальнички, і стер з обличчя жінки впізнавані риси. Тіло, позбавлене цих важливих частин, лежало у багажнику підпаленої машини. Залишки з пакета треба буде викинути десь подалі. План не цілковито ідеальний, але що поробиш — ідеальною може бути хіба що смерть, хіба що мертвим можна бути цілковито. В решті випадків доводиться задовольнятися тим, що маєш.

Було далеко за опівніч, і траса була порожня. Шепард вийшов на межу граничної швидкості й увімкнув крейсерський режим. Він ледве помічав, що керує іншим авто: за своє життя він змінив багато машин і не мав звички до них прив’язуватися. Так легше було контролювати ситуацію, і на цей момент він її вже практично контролював. Принаймні зрозуміло, у яке місто треба їхати, і зрозуміло, що треба додати ще пару рук до цього завдання. Треба буде поговорити з іншими, і на цей випадок потрібно вигадати схоже на правду пояснення до всієї низки подій — раптом інші знайдуть дівчинку раніше за нього.

Але нині треба було просто їхати в ніч.

Проїхавши п’ять миль, він відчинив вікно і викинув у темряву перший зуб Карен Ренд.

У неділю ми поїхали снідати до Бірч-Кросинг. Після їди випили каву — на веранді, щоб я міг покурити. Емі мужньо терпіла холоднечу і не стала мені нагадувати, що я взагалі-то кидаю. Я погортав газету, але жодна місцева новина не зачіпала уяви. Емі спостерігала за жінкою з дітьми за сусіднім столиком, потім відвела погляд.

Ми просиділи отак з півгодини, аж хтось привітався. Підвівши очі, я побачив Бена Цимермана, який заходив у кав’ярню. Він ніс під пахвою газети, а вбраний був, як завжди, у потерту форму кольору хакі та светр із тих, котрі вдягають на риболовлю після того, як жінка заборонить виходити в цьому на люди. Я подумав, що хотів би мати отакий вигляд у його віці; а саме його привітання дало мені раптове відчуття того, що ми тут таки вдома.

Я кивнув у відповідь.

— Як там ваш друг?

Бен знизав плечима і слабко усміхнувся. Важко було сказати, чи це означало, що друг неочікувано став почуватися краще, чи що він очікувано помер, тож я кивнув ще раз, і Бен зайшов усередину.

Потім ми з Емі пройшлися крамницями. Нас огортали хвилі музики — то нью-ейдж, то класика. У певний момент, залишившись надворі, я у вікно побачив, як Емі всередині роздивляється блузку несподівано рожевого кольору. Чоловіки мого віку загалом бачать мало рожевого, якщо тільки не мають маленької доньки. Більшість жінок не стерплять цього кольору ані в інтер’єрі, ані тим паче у своєму гардеробі. Рожевий стає чимось на кшталт фіолету за Середньовіччя — екзотичний, загадковий колір, яскравий натяк на інакшість серед вічних сіро-чорних чи бежево-блакитнуватих вбрань вишуканих людей.

Вийшовши з крамниці, Емі здивовано на мене глянула.

— Ти чого шкіришся, мавпо ти людиноподібна?

— Гадки не мав, що ти любиш дівчачий рожевий. Але чого там, я не проти. Що будемо робити далі? Ще трохи рожевого шопінгу? Романтична комедія у кіно?

Емі почервоніла, ляснула мене по руці й запропонувала кілька малоймовірних місць, куди, на її думку, я міг запхнути собі кіно разом із шопінгом. Додому ми поверталися мовчки і в чудовому гуморі, оточені ароматами глиці. Це все було геть несхожим на життя в Лос-Анджелесі, й це було чудово.

Вдома Емі знову засіла на канапі з роботою, а я пішов до себе і кабінет. Ноутбука я не чіпав, а просто посидів за столом, визираючи у вікно. Мені дещо спало на думку, і тепер важливо було упевнитись, що та ідея — не повна маячня. І що я не просто хочу позбутися останньої згадки про своє минуле копівське життя.

Бути копом передусім дивно, і загалом ця професія куди прозаїчніша, ніж заведено показувати в кіно. Коп — це просто шкільний черговий з пістолетом, якому доводиться утихомирювати корупціонерів, брехунів і божевільних і час до часу мати справу з екстремальними ситуаціями. Ви такий собі двірник соціуму — тут підмести, там побілити, вивезти сміття, переконатися, що все працює; іноді двірникові доводиться рознімати бійки стінка на стінку, де одна сторона постраждала, а друга завдала шкоди, але водночас кривдника тут і близько не було, він відвідував сестру в лікарні, машини зроду не мав і навіть керувати нею не вміє, і взагалі святе та боже створіння, не бий мене, ти, свиня поліцайська, іди лови справжніх злочинців, а-а-а!..