Майкл Смит - Непрохані

Повернувся, сів у машину. Посидів трохи, обдумуючи наступний крок. Темнішало. Було одне місце, куди мало сенс поїхати, — небагато сенсу, але принаймні це давало напрямок. Якщо він поїде туди і виявиться, що дитина досі блукає Орегоном у забутті, то рано чи пізно до когось заговорить, щось упустить, введе в цю гру нові змінні.

Шепард не любив змінні. Понад тридцять років свого життя він майже не знав непевності, й так жити йому подобалося. Це був один з його привілеїв — право не зважати на обмеження, якими сповнене життя інших людей. Свобода, звісно, передбачала і відповідальність, чітке усвідомлення того, що ти сам формуєш свою долю, і не треба шукати інших винуватців.

Він пригадав, як сидів у барі готелю на північ звідси й отримав там пропозицію — ризиковану пропозицію, яка означала, що весь його звичний спосіб життя опиниться під загрозою. Проте єдиний погляд на людину, яка сиділа навпроти, вирішив усе. Хай та людина була тепер незначуща, все-таки з її бажаннями не можна було не рахуватися. Шепардові траплялося робити речі, неприємні й неприйнятні для будь-кого іншого, проте тут він чітко усвідомлював, хто насправді у сильній позиції, хто має найменше меж, чия воля переможе.

Крім того, йшлося про гроші.

Великі гроші.

Тож він вислухав усе до кінця і вийшов з упевненістю, що все зробить як домовлено. Останні кілька місяців він розробляв свій власний сольний план, але доти Шепард багато років грав цілком конкретну роль. Йому доводилося спостерігати за цілями, навіть коли вони виїжджали в інший штат. Йому доводилося лишатися на задньому плані, у тіні, підрихтовувати чужі біографії тут і там, тримати долі у своїх руках. Це він десять днів тому видав одному чоловікові попередження — вимогу обірвати дружні стосунки з такою собі Елісон О’Доннел, які тривали перед тим майже півроку, бо та дружба загрожувала перетворитися на ще одну змінну.

Шепард натомість тяжів до констант: скажімо, родина мала залишатися міцною. Саме ця обірвана дружба змусила Елісон вирушити до Кеннон-Біч. Звісно, чоловікові про причини своєї раптової депресії вона нічого не сказала — так само, як містер Ґолсон не пояснив, чому раптом він не може пити з колегою каву після роботи: просто одного дня у «Старбаксі» до нього підсів один чоловік і дохідливо пояснив, що час припиняти — чи сплатити дуже високу й дуже особисту ціну.

Між матір’ю дівчинки та її приятелем насправді нічого не було, проте був ризик, на який Шепард не міг наражатися. Шепард узагалі не любив ризикувати.

Проте тоді, в барі готелю, ризикнув.

То був загалом прийнятний ризик, розумний план забезпечення власного майбутнього. Його позиція не так давно змінилася. Він загалом робив те, що мав робити, лише дуже завчасно — й от усе почало руйнуватися. Він прийшов і взяв своє, в цьому плані все справдилося. Та коли повернувся, щоб виконати другу — коротку й жорстоку — частину плану, дівчинка зникла.

Телефон задзвонив за півгодини. Спершу він проігнорував дзвінок — бо думав, що це телефонує жінка, яка вже кілька тижнів займалася його справою і з якою він не мав охоти спілкуватися. Та коли він зрозумів, що то не вона, хутко схопив слухавку.

Дзвонили з автомата на вулиці, розмова була коротка. Він одразу впізнав голос дівчинки і поставив їй чіткі запитання. Вона явно була налякана й спантеличена, і він встиг лише розібрати «Крік» і «відпочинок», а потім дзвінок обірвався. Пошукавши по мапі, він знайшов місце зі схожою назвою на відстані у межах ймовірного. На його щастя, він уже їхав саме в тому напрямку, бо в іншому разі це була б голка в копиці сіна.

Хоча місце було так далеко, що така можливість досі лишалася.

Він швидко виїхав з Портленда, проїхав Келсо і Касл-рок, лишаючи позаду кілометри й кілометри сірих дерев обабіч траси, величезну пустку, ледь-ледь прикриту ріденьким глянцем цивілізації. Почався дощ, та Шепард не збавив швидкості. Челаліс, Централія і далі, далі цим тунелем у напрямку до Сієтла, до західного краю штату Вашингтон.

Поворот він побачив через півтори години після того, як виїхав з Портленда. З’їхавши з траси на бічну дорогу, він пригасив фари. Дощ так і періщив, й у проміжках між змахами двірників по склу він побачив довгу будівлю в оточенні нечисленних дерев і велику парковку. З двох крихітних вікон будівлі лилося тьмяне світло, що тільки додавало картині занедбаності.

На стіні був напис: «Зона відпочинку для автомобілістів Скетер-Крік».