Майкл Смит - Непрохані

Щоб якось розвіятися, я знову заходився порпатися у жінчиному телефоні. Знайшов чотири файли у теці зображень. Треба сказати, за останні чотири роки в Емі виникла дивна відраза до фотографій. Звісно, вона по роботі щодня мала справу з глянцевими світлинами продукції та моделей, проте сама фотографуватися не хотіла й інших фотографувати — теж. З тих фото, що я знайшов, перше раніше було фоновим зображенням на екрані телефону — ми разом, голова до голови, усміхнені. Я зробив цю світлину півтора року тому в Санта-Моніці, коло моря. Мені подобалося це фото; було не дуже приємно знати, що Емі більше не ставить його тлом. Наступні дві світлини називалися «Photo-76. jpg» та «Photo-113.jpg»: темні, зернисті, годі щось розгледіти на крихітному екранчику. Останнє фото було світлішим, і хоча його теж явно робили в сутінках, можна було розібрати, що там на ньому. Чоловік: голова, плечі, стоїть спиною до камери, ніби не знає, що його фотографують. Назви не було, зате був коментар до фото:

Гаразд. Вибач за якість. Але тобі сподобається.

Номер, з якого надіслали цю світлину, був інший, ніж у текстових повідомленнях. Я поклав телефон на стільницю і зробив ковток пива. Здається, взяти ще пива все-таки було непоганою ідеєю. Тобто ні, звісно ні. Але я все одно питиму. І візьму ще. Коли в полі зору з’явилася офіціантка, я почав піднімати руку, аж тут задзвонив телефон — мій телефон.

Номер був незнайомий. Я відповів.

— Хто це? То ти?

Але то була не Емі. То був таксист.

За двадцять хвилин він приїхав. Яскраво-сині джинси, довгий шкіряний піджак. Волосся коротко підстрижене, кремезний, але невиразний. Таких хлопців повно з’явилося в Лос-Анджелесі десь за рік-два до того, як ми з Емі переїхали. Рушійна сила нового тисячоліття: молодики, що можуть викладати товар на полиці, а можуть торгувати контрабандою у підворітті, радо гаруватимуть на легальній роботі й радо проломлять тобі голову серед ночі — зосереджені, відморожені, не по-американському цілеспрямовані.

Таксист — якраз робота для такого хлопця. Навіть дуже добра робота. Він сів навпроти і кинув погляд на моє пиво.

— Будете? — спитав я.

— Не відмовлюсь.

— Але ж ви за кермом?

Він мовчки глянув на мене. Я підняв руку, кличучи офіціантку. Вона принесла пиво — по келиху мені і йому — дуже швидко, я навіть цигарку запалити не встиг.

Георгі зробив довгий ковток і кивнув.

— Добре! То що?

— Дякую, що привезли телефон у готель.

Він знизав плечима.

— Дякую за гроші. Я на них не розраховував. То що?

— Подумав, що ви можете пригадати щось іще.

Він глянув на свої руки — погляд людини, яка може пам’ятати, а може і забути, тільки скажіть, що саме треба.

— Цілий день за кермом. Пасажири сідають, пасажири виходять.

Я поклацав кнопками телефону і простягнув руку, показуючи йому екран.

— Оце вона.

Георгі нахилився вперед, приглядаючись до фото — те, яке Емі донедавна використовувала як тло.

— Це моя дружина, розумієте? — сказав я. — Оце я з нею, бачите? Я не коп. Я просто шукаю свою жінку.

Георгі взяв телефон у руки, покрутив зображення, ловлячи світло.

— Окей, — сказав він нарешті.— Пам’ятаю таку.

У мене закалатало серце, але роки досвіду у проведенні подібних допитів взяли своє.

— Вона досить висока, — відзначив я. — Десь метр сімдесят п’ять.

Він одразу захитав головою.

— Ні, тоді не вона. Та, що я возив, десь метр шістдесят.

— Добре, — кивнув я. — Тоді точно вона.

Георгі саркастично підняв брову.

— Ти диви, а каже, що не коп. Я тоді не росіянин, а марсіянин.

— Так, ви праві. Я колишній коп. І думаю, що й ви з поліцією спілкуєтеся досить часто. Тож давайте не будемо один до одного чіплятися. Коли ви її бачили?

Він подумав.

— Увечері. Сіла в центрі, вийшла, здається, у Беллтауні.

Я похитав головою, не розуміючи, про які райони він говорить. Він показав праворуч.

— Отам, над рибним ринком. Вона дала завеликі чайові, тому й запам’ятав.

Так, справді схоже на Емі.

— Пригадуєте щось іще?

— Трохи, — він взяв цигарку з моєї пачки. — Був дощ, я стежив за дорогою. Вони говорили, а я…

— Стоп-стоп. Вони?

— Вона і чоловік.

У мене аж серце впало.

— Як той чоловік виглядав?

— У костюмі, здається. Темне волосся. Не пам’ятаю.

— Вони сіли в машину разом?

— Так.

— А потім?

— Не пам’ятаю. Просто говорили собі.

— Про що вони говорили?

— А я знаю? Я слухав радіо.

— Ну давайте, Георгі, пригадуйте. То була серйозна розмова? Чи вони сміялися? Чи що?