Стивен Кинг - Що ховається у сутінках

— Це було б чудово, але сумніваюся, що вийде. Я розповідав тобі, що в дитинстві мене збила вантажівка? Так, та, яку наші англійські кузени називають «молоковіз».

Робінсон похитав головою.

— У 1957-му це сталося. Мені було п’ятнадцять. Я йшов собі сільською дорогою в Мічигані в бік шосе 22, де сподівався на попутці дістатися Траверс-ситі й там потрапити до кінотеатру на подвійний сеанс. Я розмріявся про одну дівчинку з мого класу — такі довгі ноги, такі округлі груди — і зійшов із більш-менш безпечного узбіччя. Молоковіз вилетів на вершину пагорба — водій мчав занадто швидко — і врізався прямісінько в мене. Якби в ньому був вантаж, мене б точно вбило, а так він був набагато легшим, що дало мені змогу дожити до сімдесяти п’яти і дізнатися, як це — випорожнятися власними кишками в унітаз, який не працює.

Не вигадавши доречної відповіді, Робінсон промовчав.

— Коли вантажівка виїхала на пагорб, на її лобовому склі блиснуло сонце, а потім… ніщо, порожнеча. Гадаю, зі мною буде приблизно те саме, коли куля увійде в мій мозок і знищить усе, що я будь-коли думав або пам’ятав. — Він повчально підняв палець. — Тільки цього разу після порожнечі не буде нічого. Просто спалах. Як сонце на лобовому склі молоковоза, а за ним — ніщо. Мені ця ідея видається чудовою та водночас жахливо гнітючою.

— Може, варто трохи почекати? — запропонував Робінсон. — Ти міг би…

Тимлін ввічливо помовчав, чекаючи на продовження, брови підняті, в одній руці пістолет, в іншій — банка пива.

— Блядь, не знаю, — сказав Робінсон. А потім, на свій подив, закричав: — Що вони наробили? Що ці виблядки наробили?

— Ти прекрасно знаєш, що вони наробили, — промовив Тимлін. — А ми тепер вигрібаємо наслідки. Я знаю, ти любиш цього собаку, Пітере. Це заміна, виміщення любові. Але ми беремо те, що можемо отримати, і якщо в нас є половина мозку, то ми й за це вдячні. Тому не вагайся. Устроми шприц йому в горло, і якомога сильніше. Якщо буде смикатися, тримай за нашийник.

Робінсон поставив пиво. Йому перехотілося пити.

— Коли я йшов, йому було зовсім кепсько. Можливо, він уже помер.

Але він не помер.

Коли Робінсон увійшов до спальні, Ґендальф подивився на нього і двічі вдарив хвостом по мокрій підстилці. Робінсон сів поруч. Погладив Ґендальфа по голові та подумав про примхи любові, які насправді такі прості, коли дивишся прямо на них.

Ґендальф поклав голову на коліно Робінсона й підвів на нього очі. Робінсон вийняв із кишені сорочки шприц і зняв захисний ковпачок із голки.

— Ти гарний хлопець, — сказав він і взявся за нашийник, як радив Тимлін.

Заспокоюючи себе, щоб продовжити, він почув постріл. Із такої відстані звук було ледь чутно, але в тому спокої, який панував на озері, його неможливо було ні з чим сплутати. Він прокотився крізь тишу, зробився тихішим, спробував видати відлуння, не зумів. Ґендальф нашорошив вуха, і в голові Робінсона промайнула думка, настільки заспокійлива, наскільки й абсурдна. Що, як Тимлін помилявся щодо «нічого»? Це було цілком можливо. У світі, де можна подивитися вгору й побачити зірки, можливо все, що завгодно. Може, вони знайдуть одне одного і підуть далі разом — простий літній учитель історії та його собака.

Ґендальф і далі дивився на нього, коли Робінсон обережно ввів голку. Якусь мить очі пса залишалися яскравими й уважними, і цієї нескінченної миті, до того як погляд потьмянів, Робінсон був готовий висмикнути голку, якби це було можливо.

Він довго сидів на підлозі, сподіваючись почути крик останньої гагари, але так його й не дочекався. Трохи згодом він вийшов у прибудову, знайшов лопату й викопав яму на квітнику дружини. Копати глибоко сенсу не було, дикі тварини не прийдуть і не розкопають Ґендальфа.

Наступного ранку Робінсон відчув у роті мідний присмак. Коли він підвів голову, щока насилу відлипнула від подушки. Уночі з носа і з ясен текла кров.

То був черговий чарівний день, і, хоч літо ще не скінчилося, на деревах почала з’являтися перша фарба. Робінсон у густій тиші викотив «Фет Боба» з прибудови та замінив акумулятор, діючи повільно й обережно.

Завершивши, він повернув вимикач. Нейтральний зелений вогник запалав, але легенько затремтів. Він знову повернув вимикач, підтягнув з’єднання і знову спробував. Цього разу вогник запалав упевнено. Робінсон увімкнув запалювання — і тишу струсонув звук літнього грому. Це було схоже на святотатство, проте — от дивина! — якесь гарне святотатство. Робінсон анітрохи не здивувався, коли в голову полізли думки про його першу і єдину поїздку на моторалі, яке щосерпня проводилося в Стерджисі. Було це в 1988-му, за рік до знайомства з Діаною. Він згадав, як повільно котився по Джанкшен-авеню на «Хонді Джи-бі 500» — піщинка серед двох тисяч мотоциклів. Гуркіт двигунів стояв такий, що, здавалося, його можна було помацати. Пізніше ввечері було багаття і нескінченний рев «Оллман Бразерс», «Ей-сі/Ді-сі» та «Металіки» зі схожих на мегаліти Стоунхенджа динаміків «Маршалл». У світлі багаття танцювали гологруді татуйовані дівулі; бородаті дядьки цмулили пиво з химерних шоломів; усюди, розмахуючи бенгальськими вогнями, вешталися діти, прикрашені тату-наліпками. Це було жахливо та захопливо; огидно й прекрасно; усе правильне і неправильне у світі, який іще посідав своє звичайне місце та був в ідеальному фокусі. Над головою — трильйон зірок.