Стивен Кинг - Що ховається у сутінках

З тіла (такого ж порізаного, як обличчя братів) пір’я було частково прибране. Стовбури пір’я товщі, грубіше волосся, тому позбавлятися його, мабуть, набагато важче. Неможливо це зробити без болю, не подряпавшись. Але чималу частину оперення вона зберегла, тому Джексон передбачив, що вона не виходить із будинку, а хлопчики приносять їй корм. У її випадку шрами, очевидно, мали декоративний характер або вказували на приналежність до роду.

Корм. Він був кормом. Спостерігач сам став здобиччю. Заглядайло. Вона пройшлася рвучкими кроками навколо нього, смикаючи головою вперед-назад. Видала сухий, скреготливий звук горлом. Від неї пахло птахами і тим, що вони їдять.

Він терпів нелюдський біль. Він непритомнів і приходив до тями, не відчуваючи тіла, потім знову провалювався від болю в забуття. Зараз Джексон переживав чергову хвилю болю, відчував, як той піднімається з глибини. Він сказав їй:

— Більшість людей веде безнадійне існування. Вони ніколи не співають і вмирають, зберігаючи свою музику в собі.

Він марив, але хотів, щоб останнє слово залишилося за ним. Він не знав, чи зрозуміла вона його.

Хлопчики приєдналися до неї за обіднім столом. Він хихикнув, думаючи, що сьогодні у них щось на кшталт Дня подяки. Вони зняли комбінезони і тепер сиділи за столом у всій своїй пернатій красі.

Колись він бачив, як птах їв жабу. Він піднімав її і кидав кілька разів, грав із нею, щоб розм’якшити. Жаба була ще жива, але потім птах добив її дзьобом.

Торік Еллі виповнилося п’ятнадцять, і це був найнещасливіший рік у її житті. Мати померла на початку весни, виснажена численними пологами і любов’ю до своїх дітей, важкою працею і суцільною безвихіддю. Вона тут була такою неосяжною, а земля такою чорною, і, хоч інколи з цього неба падав теплий дощик, а земля давала скромний урожай картоплі, родині жилося ой як несолодко.

Ближче до кінця мати Еллі почала розповідати про те, як їм жилося у Вірджинії до того, як вони вирушили на захід. Якими гарними там були люди, яким м’яким там було повітря. Еллі майже нічого з цього не пам’ятала. Коли вони переїхали, вона була зовсім маленькою. Знала вона тільки Вісконсин: суворі, дуже суворі зими, нещадне літо. Вона вміла писати і читати, але небагато, недостатньо для того, щоб розуміти сімейну Біблію, єдину книгу в будинку. Більше її розуму нічим було зайнятися. Єдиною іграшкою була дерев’яна лялька, яку батько зробив їй на шостий день народження. За роки лялька втратила простуваті риси обличчя, які батько намалював фарбою на маленькій голові, тепер це була просто гола форма.

Після смерті матері жити Еллі стало ще важче. Їй довелося замість матері поратися в хаті, готувати для братів, двох молодших сестричок і батька, думати, як тим мізером, який вдавалося виростити або дістати, нагодувати шість голодних ротів. Вона майже ніколи не раділа і не журилася. Від життя їй не було чого чекати.

Одного разу батько сказав:

— Ця твоя лялька. Викинь її.

— Чому, тату?

— Ти вже не дитина. Позбудься її.

Сперечатися з батьком вона боялася, тому зробила, як було наказано. Вона сказала йому, що спалила ляльку, але це не було правдою. Насправді вона ходила до дубів на березі річки, де гралася в дитинстві, і сховала Доллі в ямці між корінням.

Наступного року з’явився чоловік із Бостона на ім’я Джек Меттьюс і освідчився їй. Він їй не надто подобався, але це була можливість вирватися з дому і, хто знає, може, навіть почати нове, краще життя.

Влітку вона вийшла за Джека Меттьюса, і він повіз її на схід. Однак не минуло й тижня, як вона побачила той бік, який він приховував. Дружина йому була не потрібна, він потребував служниці, і, коли вона не кидалась виконувати його накази з першого слова, він лютував. Плаксою вона не була. Приниження терпіла мовчки і лише іноді зроняла сльозинку, коли знала, що він не дивиться. У ліжку він не міг майже нічого, у чому теж звинувачував її, що давало йому зайвий привід бути жорстоким. І поруч не було жодної душі, до якої можна було б звернутися по допомогу. Своїх грошей вона не мала, рідний будинок був далеко. Навіть якщо вона вирішить повернутися до Вісконсину і зрушить з місця, що там на неї чекає? Небо і земля? «Краще вже, — думала вона, — терпіти чоловіка». Можливо, з роками він відтане. Може, вона навіть навчиться любити його, хоч трошки.

Але життя не ставало кращим. Вони переїжджали з міста в місто, він на якийсь час влаштовувався на роботу, вона прала і прасувала, і наставало кілька тижнів затишшя. Потім, з тієї чи іншої причини, усе починало розвалюватися. Він влізав у якусь бійку, і його звільняли, або їм доводилося переїжджати, бо він програвав великі суми в карти. Іноді вона хотіла вбити його. Іноді, перучи білизну, навіть перебирала подумки способи, як це можна зробити. Подушка на обличчя, коли він у нестямі після чергової пиятики, отрута в каву… Чи так уже розсердиться на неї Господь, якщо вона позбавить світ Джека Меттьюса? Звісно, ні. Але плани ці ніколи ні до чого не приводили. Хай би яку ненависть вона відчувала до нього — а вона ненавиділа його всією душею, — змусити себе вбити чоловіка не могла.