Стивен Кинг: Серця в Атлантиді

— Привіт, Роберте.

Боббі підняв очі, перелякавшись навіть дужче, ніж коли Керол Джербер вилетіла з-за дерева, щоб поцілувати його на честь дня народження. То був новий сусід. Він сидів на верхній сходинці ґанку і палив. Зі старих стоптаних туфель він перезувся в старі, стоптані домашні капці. Вечір був теплий, і поплінового піджака на ньому не було.

«Здається, він почувається як удома», — подумав Боббі.

— О, містере Бротіґен. Добридень.

— Я не хотів тебе налякати.

— Ви мене не злякали.

— Гадаю, таки злякав. Ти був за тисячі миль звідси. І, будь ласка, клич мене Тед.

— Згода.

От тільки Боббі не був упевнений, що зможе звикнути до «Теда». Кликати дорослого (а ще й старого) на ім’я суперечило не лише настановам матері, а й переконанням самого Боббі.

— У школі все гаразд? Вивчив щось новеньке?

— Так, усе добре.

Боббі переминався з ноги на ногу, перекидаючи книжки з руки в руку.

— Посидиш зі мною хвильку?

— Звичайно, тільки недовго. Маю деякі справи.

Справи, серед яких на першому місці — вечеря. На цей час вчорашня яловичина набувала в його очах все більшої привабливості.

— Аякже, справи і tempus fugit.

Сідаючи на широку сходинку поряд з містером Бротіґеном — Тедом — і, вдихаючи запах його «Честерфілда», Боббі подумав, що ще ніколи не бачив такого стомленого чоловіка. Це ж не може бути через переїзд? Хіба можна бути таким знесиленим, коли з багажу в тебе тільки три невеликі валізи і три пакети для покупок? Можливо, потім приїде вантажівка з пожитками, та насправді Боббі в це не вірив. Це ж була лише кімната, нехай і велика, але просто кімната, з кухнею з одного боку й усім решта — з другого. Вони з Саллі-Джоном ходили заглянути туди, коли старенька міс Сайдлі після інфаркту переїхала до доньки.

— Tempus fugit означає «час біжить», — сказав Боббі. — Мама так часто каже. Вона також каже, що час нікого не чекає і що час лікує.

— Твоя мама любить приказки, чи не так?

— Ага, — відповів Боббі, відчуваючи раптову втому від думки про всі ці приказки. — У неї їх купа.

— Бен Джонсон назвав час старим лисим ошуканцем, — сказав Тед Бротіґен, глибоко затягнувшись і випустивши через ніс дві цівки-близнючки. — А Борис Пастернак казав, що ми — полонені часу, заручники вічності.

Боббі дивився на нього зачаровано, на деякий час забувши про порожній шлунок.

Уявлення про час як про старого лисого ошуканця йому дуже сподобалося. Це було на всі сто відсотків правильно, хоч Боббі й не зміг би пояснити чому… І хіба саме від того, що не вмієш пояснити, не стає ще класніше? Ніби предмет у яйці чи тінь за матовим склом.

— Хто такий Бен Джонсон?

— Англієць, уже багато років як небіжчик, — пояснив містер Бротіґен, — самозакоханий і, на загальну думку, нерозсудливий у питанні грошей, а ще схильний до метеоризму. Але…

— Що таке метеоризм?

Тед просунув язик поміж губ і видав короткий, але дуже реалістичний пук. Боббі приклав долоню до рота і зареготав у кулак.

— Діти вважають пукання смішним, — промовив Тед Бротіґен, киваючи головою. — Так, так. А для людей мого віку це лише один із дедалі дивніших аспектів життя. До речі, в перервах між пуканням Бен Джонсон сказав багато чого розумного. Не так багато, як доктор Джонсон — Семюел Джонсон, я маю на увазі — та все-таки чимало.

— А Борис…

— Пастернак. Росіянин, — зневажливо сказав містер Бротіґен, — як на мене, не вартий уваги. Можна глянути на твої книжки?

Боббі подав їх. Перрі Мейсона містер Бротіґен («Тед, — нагадав він собі, — треба кликати його Тедом») віддав, лише мигцем глянувши на обкладинку. Роман Кліфорда Сімака він тримав довше: спершу, мружачись від спіралей диму, що пливли перед очима, розглядав обкладинку, потім погортав сторінки. При цьому Тед кивав головою.

— Цю я читав. Перш ніж приїхати сюди, у мене була купа часу на читання.

— Справді? — з ентузіазмом вигукнув Боббі. — І як, гарна книжка?

— Одна з його найкращих, — відповів містер Бротіґен (Тед). Він скоса поглянув на Боббі. Одне око розплющене, інше все ще примружене від диму, що надавало йому мудрого і водночас загадкового виразу. Ніби в дещо підозрілого суб’єкта з якогось детективного фільму. — Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобі ж тільки десь дванадцять років, не більше.

— Мені одинадцять, — відповів Боббі. Його втішило, що Тед прийняв його за дванадцятилітнього. — Сьогодні виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумію, але, якщо історія хороша, вона мені сподобається.