Стивен Кинг: Серця в Атлантиді

Що мати робить в офісі цілими днями (і вечорами), Боббі достеменно не знав. Та він міг закластися, що це точно краще, ніж виготовляти взуття, збирати яблука чи о пів на п’яту ранку запалювати печі в пекарні «Тіп-Топ». Проти усього цього робота в його мами — просто високий пілотаж. І ще одне про маму Боббі: коли ставити їй певні запитання — проблеми вам гарантовані. Коли, наприклад, ви поцікавитесь, як це їй по грошах купити собі в «Сірз» три сукні, й одну з них шовкову, але не по грошах три місяці сплачувати по одинадцять з половиною доларів за «Швін» у крамниці «Вестерн авто» — велосипед був сріблясто-червоний і від одного лише погляду на нього в Боббі солодко щеміло в животі — тільки-но запитайте в неї щось подібне і мало вам точно не здасться.

Боббі не питав. Він просто зібрався сам заробити собі на велик. Потрібна сума набереться до осені, а може, навіть до зими, і до того часу ця модель може взагалі зникнути з вітрини «Вестерн авто», та він все одно складатиме гроші. Доведеться гнути спину і крутитися, як муха в окропі. Життя нелегке і несправедливе.

Коли в останній вівторок квітня настав одинадцятий день народження Боббі, мама простягла йому невеличкий плоский пакунок, загорнутий у сріблястий папір. Усередині лежав помаранчевий читацький квиток. Для дорослих. Прощавайте, Ненсі Дрю, хлопці Гарді і моряк Дон Вінзлоу. Привіт усім іншим історіям на кшталт «Темряви нагорі сходів», повних таємничої, бентежної пристрасті. Не кажучи вже про скривавлені кинджали і кімнати на вежі (в оповіданнях про Ненсі Дрю і хлопців Гарді теж не бракувало таємниць та кімнат на вежах, та крові в них було зовсім небагато, а пристрастей взагалі ні краплі).

— Тільки не забудь, що місіс Келтон з видачі — моя подруга, — попередила мама.

Вона говорила своїм звичним, сухим, застережливим тоном, та їй було приємно, що Боббі задоволений. Вона це помітила.

— Якщо спробуєш узяти щось для дорослих на зразок «Пейтон Плейс» чи «Кінґз Роу», я дізнаюся.

Боббі засміявся. Йому це й так було відомо.

— Коли там буде та інша, міс Причепа, і якщо вона питатиме, звідки в тебе помаранчевий читацький, скажи, нехай подивиться на зворотному боці. Там мій дозвіл і підпис.

— Дякую, мамо. Це кльово.

Вона всміхнулася, нахилилася і швидко провела сухими губами по щоці сина. Поцілунок був такий короткий, що його майже й не було.

— Рада, що тобі сподобалось. Якщо я повернуся раніше, підемо в «Колонію» їсти смажені мідії та морозиво. На торт доведеться зачекати до вихідних. У мене тепер нема часу пекти. А зараз, синочку, вдягай плащ і давай рухайся, а то спізнишся до школи.

Вони спустилися східцями і разом вийшли на ґанок. Біля тротуару стояло міське таксі. Чоловік у попліновому піджаку, зігнувшись до пасажирського вікна, розраховувався з водієм. Позаду нього тісною купкою стояло кілька валіз і паперових пакетів, отих, що з ручками.

— Це, мабуть, чоловік, що цими днями зняв кімнату на третьому поверсі, — сказала Ліз. Її губи знову проробили отой трюк зі стисканням. Вона стояла на верхній сходинці, прискіпливо оглядаючи сухорлявий зад чоловіка, що випинався в їхній бік, доки він вів перемовини з таксистом.

— Я не довіряю людям, що перевозять свої речі в паперових торбинах. Як на мене, особисті речі в паперових мішках виглядають просто нечупарно.

— Але ж у нього й валізи є, — заперечив Боббі, хоча й без маминих зауваг розумів, що три крихітних валізки нового мешканця — не бозна-який скарб. Вони були різнокаліберні й виглядали так, ніби хтось у кепському гуморі пожбурив їх ногою аж з Каліфорнії.

Боббі з мамою рушили цементною доріжкою. Таксі поїхало.

Чоловік у попліновому піджаку обернувся. Боббі усіх людей поділяв на три великі категорії: діти, дорослі та старі. Старі — це ті ж дорослі, тільки з сивим волоссям. Новий мешканець належав до третього типу. Його бліде, стомлене обличчя було глибоко пооране, проте лише навколо бляклих, синіх очей шкіра виглядала зів’ялою. Сиве волосся було тонке, як у немовляти, й уже відступало від чола, вкритого плямами кольору печінки. Високий і згорблений, він видався Боббі схожим на Бориса Карлоффа з «Театру шоку», кіно, що показували на 11 каналі щоп’ятниці о двадцять третій тридцять. Під попліновим піджаком виднілася дешева робоча одіж, що, здавалося, була йому завелика. Взутий він був у стоптані туфлі з дубленої шкіри.

— Привіт, народ, — промовив він, посміхаючись ніби через силу. — Мене звуть Теодор Бротіґен. Я збираюся пожити тут деякий час.