Юрий Винничук - Місце для дракона

Щури наступали тільки з одного боку вулиці, не перетинаючи поки що нам шляху. Однак, зрозумівши, що й для нас вогонь небезпечний, окремі з них якимись тільки їм відомими дорогами оббігали нас і кидалися зі своїми палахкими спинами до візка вже достоту у передсмертних корчах.

На цілій вулиці за весь цей час не з’явилася жодна людська душа. Геть усі вікна були завішені фіранками, а чи хтось з-поза фіранок спостерігав за нами, того ми не помітили.

– Що, до хороби?! – лайнувся полковник, роззираючись по будинках. – Невже ніхто не бачить нашої боротьби? Хоч би хто вазонок скинув на цих бестій! Хоч би битого скла висипав!

Але вікна мовчали.

– Боягузи! – закричав уже в безсилій люті, піднявши догори збілілі п’ястуки. – Ну і гнийте собі, щурячі лакузи! Пацюки!

Раптом атака щурів припинилася, і пролунав чийсь голос із репродуктора на стовпі.

– Чужинцю! Якщо ти припиниш цей безглуздий заколот, ми дозволимо тобі покинута наше місто! Чужинцю! Тебе одурено! Ти потрапив у пастку, яку спритно розставили наші вороги. Вони хочуть тебе лише використати, після чого розправляться як із небажаним свідком. Ми – наймиролюбніші на землі істоти. Досить проливати невинну кров! Подивися, скільки самовідданих громадян полягло від твоєї руки. Чим вони завинили? Ми тобі цей гріх прощаємо. Йди з Богом і неси у світ правду про наше милосердя!

Репродуктор забулькотів і вмовк.

– Хочуть нас розколоти, – мовив Крупа. – Але то брехливі створіння!

– Голос якийсь дивний, – сказала Віоля. – Не такий писклявий, як у щурів.

– Еге ж, і справді, голос якийсь надто людський, – погодився полковник. – Навчилися вже, падлюки!..

– Хотів би я глянути, що то за промовець, – почав був роззиратися Крупа.

– Сумніваюся, що це десь тут, – відказав полковник. – А, зрештою, навіщо він нам? Я так думаю, що на Марка цей віщун особливого враження не справив.

Я засміявся:

– А все ж не заперечуйте, що коли він промовляв, то ви з тривогою зиркали на мене. Ану ж – піймаюся на гачок!

– Бог вас знає. Всяке могло бути, – згодився полковник. – Ми боремося, бо не маємо просто іншого виходу. А у вас він з’явився.

– Навіть коли б я й надумав дезертирувати, все одно б не повірив їм. Гадаю, досить було мені відколотися, як вони б наздогнали мене й роздерли.

– Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?

А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.

– Зачекайте, – сказав я до пана Крупи. – Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…

І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні скалки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м’яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.

Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?

Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум’я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров’ю пригашували вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп’янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється. Їхні вирячені, налиті кров’ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як буває, коли дивишся з мосту на спінену річку. Сіра з вогненними полисками ріка тепер аж пінилася, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.

Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.

Видовище було моторошне: вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти і шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини – це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.

Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомленими. До того ж не було певности, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.