Юрий Винничук - Місце для дракона

Недаремно полковник не вважав за потрібне мені заперечити. Просто промовчав.

– Я не певен у своїх силах, – зізнався я. – Це тому, що не годен розрахувати сил ворога.

– Сили ці дуже великі. Але можу вас запевнити – ми єдині, хто ще може врятувати світ від страшної загибелі.

– Якщо чесно, то в дечому цей щурячий пророк має рацію.

– Отож-бо. Я навіть думаю, що коли їм вдасться вилізти зі своїми ідеями на світ, то знайдуться люди, які їх цілком прихильно зустрінуть. Зрештою, так було й тут.

– Невже щось таке можливе?

– Чимало наших цілком щиро перейнялися долею щурів. Це було якесь загальне шаленство. Раптом у моду ввійшли прикраси із зображенням голови щура. Щур закрасувався на сорочках і светрах. Оголошено було рік Щура, який так досі й не закінчився. Хтось спішно виголосив, що це був найщасливіший рік у нашому житті і є пропозиція від трудящих мас продовжити його. Я вже казав, що ті перші щури, які почали витісняти нас із усіх привілейованих місць, навіть не вміли розмовляти по-людськи.

– Як же їм вдалося переманити на свій бік стількох людей?

– Не можу собі уявити. Але саме устами й руками цих перекинчиків і творилася революція! Вони домоглися того, що щурів оголошено дуже корисними тваринами. Священик у церкві сказав: «Не убий ближнього і щура!» Зараз уже це звучить так: «Не убий щура, яко ближнього свого!» Щур став ближнім, це вже була стадія, вища навіть від тієї, на якій перебували свійські тварини, – люди почали ділитися з «ближніми» їжею. А що цей «ближній» усе ж таки був твариною, то з палкої любові до нього вирішено знайти контакт. Утворено Інститут вивчення історії щурів. Та цього було замало. Додали ще Інститут щурознавства та Інститут фізіології щурів. Дійшло до того, що вчені кинулися вишукувати засоби для збільшення щурячого приросту.

– Хіба їх ще замало народжується?

– Тим часом щури почали охоче виступати в цирку, виявляючи себе дуже дотепними тваринами. Хтось помітив, що вони навіть розрізняють картки з літерами. І тоді почалося! Відкрито школи для щурів. Але, крім шкіл, кожен у себе вдома намагався навчити своїх щурів грамоти. А грамоти легше вчити в побутових умовах. От і засіли щури до людей за обідні столи.

– Далі вже не залишилося, мабуть, такої грані людського життя, до якої не були б причетні й щури?

– Усе це відбувалося дуже швидко. Настільки швидко, що мало хто встиг розгадати небезпеку, яка причаїлася у завтрашньому дні. А коли цей день настав, уже було пізно. Щури зайняли всі відповідальні місця і настільки зіллялися зі щоденним життям людей, що не було жодної змоги якось виборсатися з цього критичного стану. Вже навіть службу безпеки щурів стали посідати не щури, а люди!

– Люди берегли щурів від людей! – Я не міг надивуватися. – Жахливішого маразму годі придумати.

– Служба безпеки вистежувала дисидентів і запроторювала в божевільню. Що я кажу – «вистежувала?» Вистежує й тепер, але… уже під чутливим керуванням самих щурів. Найгірше те, що вони затуманили наших дітей, уже виросло покоління, котре сприймає щурів як вищу расу й саме прагне ощуритися. Діти успадковують поведінку і звички щурів, відрікаються від батьків, якщо вони протестують проти цього, і пишуть на них доноси.

– Здається, хтось стукає, – втрутилася дівчина.

Полковник замовк і навшпиньки, з револьвером у руках прокрався в сіни. Стукіт був тихим і несміливим.

– Хто там?

– Та це я, ваш сусід!

– Ви самі?

– Сам.

Господар рвучко шарпнув двері і впустив до хати низенького грубаса в картатій камізельці. На лисуватому черепі білів ріденький пушок.

– Це наш сусід пан Крупа, – познайомив нас полковник. – Як це ви наважилися до мене з візитом? Щось маєте пильне?

– Та я ніби нічого не маю… Але щури мають.

– Щури?… То ви їхній… е-е…

– Парламентарій, – докінчив пан Крупа. – Прийшли до мене і сказали, аби я передав їхні умови. Бо вони мені довіряють, мій син активістом у Спілці юних щуролюбів і таке інше. Та й що я мав робити? Мусив слухати… Самі знаєте, як то є…

– Сідайте й кажіть, чого вони хочуть.

– Я бачу, ви щось серйозне затіяли, – сказав, киваючи на автомат. – Отже, щури вимагають, аби ви всі піддалися. Тоді вам гарантують життя. А як ні, то чекає на вас смерть.

– Вони нам обіцяють життя? – розсміявся полковник. – Яке це життя? Хіба це можна назвати життям?

– Е, що ви мене переконуєте? Я сам знаю, чого варті їхні слова, але… Властиво, то я маю до вас цілком приватне прохання. Чи не були бисьте такі ласкаві прийняти й мене до своєї компанії?