Юрий Винничук - Місце для дракона

– Ви маєте на це докази?

– Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.

– Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?

Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?

– Відімкніть наступну палату.

Директор слухняно відімкнув ще одні двері.

І знову ми побачили ту саму картину.

– Тепер ви переконалися? – спитав він.

– Ні, – відрізав полковник. – Відчиняйте решту дверей.

Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не потрапив на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.

Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості вони були нам не страшні.

– То ви тут один зі всього персоналу? – спитав я.

– Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…

Тут він запнувся і відвів погляд.

– На відміну від людей? Так?! – раптом визвірився полковник.

– Я не хотів так сказати, – боронився директор.

– Але сказали!

– Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…

– Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?

– На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?

З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.

– Ведіть нас на другий поверх, – уперся полковник.

– Але я попереджаю – там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хтозна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…

– Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.

– Можете взяти ключі, – сказав він, простягаючи нам цілу в’язку. – На кожному вибито число палати. Я з вами не піду.

– Ви нам і не потрібні.

– Просто те, що ви там побачите, може надовго зіпсувати настрій.

– Ну, за наш настрій не варто переживати. Він уже давно зіпсований, відколи такі, як ви, стали на службу до щурів.

– А що я мав – здохнути з голоду? Чи перетворитися на одного з цих?

Полковник нічого не відказав, лише кивнув мені йти за ним на другий поверх.

Ми спинилися перед дверима, що були помальовані в яскраво-червоний колір.

Ключик у замку прокрутився зовсім безгучно. Так само безгучно прочинилися двері, й полковник зайшов досередини.

Спочатку я почув його зойк, а тоді добірну лайку. Він остовпів у дверях, затуливши мені прохід, і я змушений був легенько підштовхнути його, щоб і собі зазирнути в палату.

Те, що я побачив, викликало в мене спазм у горлі.

На підлозі сиділо три створіння, що мали людські тіла з великими щурячими головами. Ці чудовиська вишкірювали гострі зуби й блискали люто очима. Якусь хвилю вони дивились на нас насторожено і нерішуче, але раптом, наче пронизав їх струм – вони здригнулися й зірвались на ноги. Це виглядало так, наче вони щойно сприйняли чийсь сигнал. Хтось їм звелів напасти на нас, і вони кинулися до дверей, загрозливо ревучи й цвиркаючи слиною.

– Ах, гидота! – крикнув полковник і натиснув на цингель.

Автоматна черга розпанахала їхні груди й животи, відкинула назад і повалила на підлогу.

– Якщо нам трапляться ще подібні чудовиська, їх треба негайно знищувати, – він подивився на мене. – Ви мене розумієте? Хоч це ми повинні встигнути зробити.

– Здається, нічого більше нам зробити й не вдасться.

– Жалієте, що пішли зі мною?

– Ні. Все одно хтось мусив на це відважитись.

У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив’язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову, і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.

– Це… це мій товариш! – скрикнув полковник. – Капітан Коляда! Я впізнав його!

Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.

Ми в одну мить звільнили обох від ременів.

– Капітане! Як ви сюди потрапили?

– М-м-м… м-м-м… у-у-у… – промимрив щось той, зводячись із ліжка.

Його товариш, однак, лежав непорушно, і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.

Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки.

Уся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.