Юрий Винничук - Місце для дракона

– Зачекайте! – спинив я його. – Не вбивайте!

Капітан здивованими очима зиркнув на мене, але забрав ногу.

– Встаньте! – звелів я.

Лікар піднявся, трусячись від пережитого страху.

– Чому ви стріляли? – спитав я якомога спокійніше.

– Я не хотів… – заскавулів лікар. – Не хотячи…

Капітан нервовим рухом згріб зі столу пачку якихось брошур і, на секунду затримавши їх перед моїми очима так, щоб я встиг прочитати назву, шпурнув їх в обличчя лікареві.

– Це він розповсюджував? – озвався голос полковника у мене за спиною.

Капітан заперечливо захитав головою.

– Він що – це писав?

Капітан закивав.

– Я нічого не писав! Він бреше!

Директор закричав, гарячково зиркаючи то на полковника, то на капітана. Мене вже він не остерігався.

Але на столі містилася ще одна цікава річ. Щось схоже на рацію. Капітан, показуючи на неї, приклав два вказівних пальця до носа і зашморгав.

– Щур? – спитав полковник.

Капітан кивнув.

– Передавач сигналів для щурів? – спитав знову.

І ще раз отримав ствердну відповідь.

– Ага, то все це твоя робота?! Це ти і є той щурячий фюрер? – закричав полковник. – Тепер ти мені за все заплатиш!

– Нічого подібного! – боронився лікар. – Я не маю з цим нічого спільного!

Раптом знадвору пролунали вибухи гранат. Кілька щурів ударилися скривавленими тілами у вікно. Атака розпочалася.

– Пора нагору, – сказав полковник і подав капітанові диск. – Кінчайте з ним.

– Змилуйтесь! – верескнув істерично лікар. – Вони мене присилували! Я не хотів!

Ми покинули «щурячого фюрера» на капітана. Там, нагорі, не вгаваючи, стріляв автомат і гуркотіли гранати. Серед того галасу я ледве розрізнив звук короткої черги, що пролунала за спиною.

– Віоля! – раптом скрикнув полковник і, долаючи по дві-три сходинки, помчав нагору.

Тепер і я почув її голос – вона кликала на допомогу. Як виявилося, дівчина ледве встигла затягти в будинок візок і затраснути двері перед вискаленими пащеками тисяч щурів, які, вичекавши, доки вщухне у парку пожежа, кинулися в наступ. Чути було, як завзято вгризаються вони в двері.

– Де пан Крупа? – запитали ми водночас.

– Ві-ві-він там… – захлипала дівчина.

– Відчиніть двері! – сказав я полковникові й наставив вогнемета.

Але нас зупинив капітан, що піднявся на кілька сходинок і дивився у вікно. Знаками наказував не відчиняти дверей.

Я підбіг до нього і теж визирнув. Пан Крупа зник під густою ковдрою сірих тіл.

– Пізно, – зітхнув я.

– Він затулив собою візок, – пояснила Віоля, – мене силою заштовхав сюди.

Тут вона помітила кров у батька на плечі й заходилася бинтувати рану.

– Нічого страшного, – сказав полковник. – Але поки що рука зовсім безсила, і я не зможу тримати автомат…

– Бідолашний пан Крупа, – похитав я головою. – Загинути такою дикою смертю…

– Він загинув, як герой, – мовив полковник. – Загинув, рятуючи зброю. Якщо ми виживемо, то тільки завдяки йому.

Двері здригалися від щурячого натиску.

– Боже, невже їм нема ні кінця ні краю? – спитала Віоля.

– Найжахливіше не це, – відказав полковник. – Найжахливіше те, що ми зосталися самі… Більше нам нема на кого сподіватися… А щури… мені здається, вони вже видихаються… Це їхні останні сили, які вони кинули на нас. Так би мовити, всенародне ополчення.

Капітан вистрілив з автомата по коридору. Ватага щурів, котра мчала сюди, враз розлетілася на всі боки, забиваючись у щілини під стінами.

– Ти бач, які хитрі, – здивувався полковник. – Вже й воювати навчилися.

– Нічого, зараз я їм влаштую веселі танці, – сказав я.

– Не робіть цього. Там, у палатах, нещасні люди… Вони не врятуються з вогню.

– У нас лишилося не так багато часу. Мусимо якось видобутися звідси, – сказала Віоля.

Полковник потер рукою підборіддя:

– Маємо тільки один вихід… Марко і Віоля зодягнуть білі халати, виведуть божевільних, і всі разом вийдуть з будинку чорним ходом. Будинок, звичайно, оточений, але з тамтого боку залізні двері, і ледве чи їх штурмують щури. Ті, що там чатуватимуть, вас не зачеплять, божевільні їх не цікавлять. Лікарі теж.

– Тату, я нікуди без тебе не піду!

– І справді, що це ви надумали? Будемо боронитися до останку, – заперечив я.

– Нічого не вийде. Ми тут у пастці. Те, що я пропоную, дасть можливість врятуватися нам усім, а до того ще знищити тисячі щурів. Я їм сам налаштую пастку. Зараз ми з капітаном розкладемо тут усі наші балони з пальним, усі гранати й пачки з тротилом, з’єднавши все це бікфордовим шнуром. Рівномірно по всіх коридорах. Самі сховаємось у підвалі. Коли щури ввірвуться в будинок, дочекаємося, аби їх набилося сюди якомога більше, а тоді – бабах! Будинок запалає, як стіг соломи. А нам у підвалі тільки шиби висадить.