Юрий Винничук - Місце для дракона

У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.

– Уперед! В атаку! – волав щур.

– Чого ж ви? – штурхнула мене дівчина. – Виймайте пістолет!

З несподіванки я й забув про нього.

– Ай! – зойкнув Кость, діставши каменем в плече.

Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.

– Мусимо пробиватися лише вперед, – сказала Віоля.

– Але ж вони шпурляють камінням! – відповів я.

– То стрельніть у них! – крикнув Кость.

– У дітей? – здивувався я.

– Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.

Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.

Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.

Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.

З брам час від часу вилітало каміння, і ми мусили пильнуватися.

Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але досі жив. Його тіло здригалося від пекучого болю, вуста посиніли.

– Мам… мам… мам… – шепотів він.

Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.

– Ви його не врятуєте, Марку, – смикнула мене за рукав дівчина. – Це пропащі діти.

– Але ж вони – люди!

– Ні, це щуренята.

Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею, і коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.

Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля – ще двох, а решта знову щезла у брамі.

Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?

– Що з ними – з цими людьми? – дивувався я. – Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються нею?

– Бо воно вже їм до шиї приросло, – сказав Кость. – Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.

– Але свободи ніколи не буває забагато! – заперечила Віоля.

– Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.

– Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? – не розумів я. – Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?

– Бо їм у школі втокмачували ідею подвигу, – сказав Кость. – Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… – Голос у нього затремтів, і, піймавши мій погляд, він додав: – Так, це й зі мною було. Мене запроторив до божевільні син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.

Скоро ми опинилися на околиці, де вже не було будівель, і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев’яними халупами, деякі з них заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.

Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.

– Не такі вже вони й дурні, – сказав я Костеві, беручи з них приклад.

Лише Віоля сиділа у траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.

– Вони позбавлені пам’яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших – сік, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… – розповідав Кость. – Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.

– Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?

– Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.

– Може, нам не варто тут затримуватися? – спитав я.

– А тато? – озвалася Віоля.

– Ну, я, скажімо, лишився б чекати, – сказав Кость, – але біда в тому, що там далі багато кілометрів тягнеться відкрита місцина. І коли нас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.