Юрий Винничук - Місце для дракона

І ще одне. Хочу вас привітати, мої дорогі громадяни, з величезним успіхом, якого ми домоглися за останній час. Наші вчені розробили й вивели новий вірус, який не дає жодної надії на вилікування. Цей вірус ми успішно випробували в Африці і зараз розносимо по цілому світу. Так, це вірус СНІДу!

Люди, залякані безліччю епідемій, які впадуть на їхні голови, запанікують і натиснуть ті кнопки, від яких залежить наша остаточна перемога. Ядерна війна спустошить землю, але, як відомо, для щурів радіація не страшніша від холодної води. Радіація тільки, навпаки, стимулюватиме наш ріст і наш інтелект. Версія наших шановних філософів про те, що ядерна війна принесе незліченні жертви й для нас, не повинна відлякувати і забивати голови пацифістськими ідеями. Жертви будуть, і то численні, але ж знову нагадаю – наша унікальна здатність до самовідтворення і розмноження, яка до того ж стимулюватиметься радіацією, вирятує нас із цієї халепи.

Зокрема вже тут, у Щурограді, під час вибуху на місцевій АЕС, ми змогли переконатися, що опромінені щуроматки здатні родити шість разів на рік по тридцять дітей. Вибух призвів до того, що ці ж діти росли і ставали здатні до розмноження значно швидше, аніж це було досі. Крім того, радіація стимулювала розумовий розвиток щурів, роблячи їх здатними виконувати різні складні операції і навіть розмовляти людською мовою. Це відразу дало змогу вступити з людьми в контакт, захопити всі пости і взяти під опіку молоде покоління.

Понадто – ми вивели з власної крові антирадіаційну вакцину, яка виробляє імунітет проти радіації, і ввели її тим людським особам, які викликали у нас довір’я. У результаті цього геніального заходу серед людей зчинилося істинне змагання за право заслужити вакцину. Дітей почали посилати саме в ті школи, де викладання вели щури, бо там же робили й щеплення.

Таким чином нам вдалося взяти в свої руки ціле місто, а це говорить про необмежені можливості щурячої цивілізації.

Тепер ми повинні спеціально вишколити наших розвідників і послати їх на всі інші АЕС з метою викликання чергових аварій та вибухів. Паніка й страх, що опанують суспільство, створять необмежені можливості в нашій благородній експансії.

Подібні міста, як наш Щуроград, повинні вкрити густою мережею усю землю.

Ми переможемо, бо за нами наш Господь Щур і правда».

Марко повернувся з кавою.

– Ну як? – спитав, ховаючи брошуру в наплічник.

– Жахливо! Це все настільки нереально, що скидається просто на поганий жарт.

– Але це вже далеко не жарт.

– Не віриться, що це міг вигадати звичайний щур. Такі плани!

– І все це бере свій початок у Щурограді. Не десь за морями, а зовсім неподалік.

– Ти вже комусь показував цей трактат?

– Ні. Це безглуздо. Ніхто не сприйме всерйоз. Я й сам спершу не сприйняв. Це вже потім… коли побачив усе на власні очі… Людина, яка нічого того не бачила, спише все на чиюсь буйну фантазію… Треба якось інакше, якось інакше сповістити світ… Не знаю як… Тільки не так просто в лоб… Може, ти щось порадиш?

– Але що… що ти там бачив? У тому Щурограді?

– У Щурограді? – перепитав Марко з такою огидою до цієї назви, аж очі у нього зблиснули. – О-о-о, я там багато чого бачив! У найхворобливішому сні не насниться.

Рука його потяглася до магнітофона.

«Ну! Ну! Розповідай!» – хотілося мені закричати, але я з великим зусиллям стримав себе. Боронь боже показати, що я повірив. Краще вдавати скептика. Тоді Марко розповідатиме якнайдетальніше.

Нарешті він натиснув вмикача.

«Полковник чекав на мою реакцію. Не хочу сказати, що вже тоді я відчув потрясіння. Було тільки неясне почуття страху, дивна тривога, яка охоплює людину під час грози, коли блискає над головою, але ти в хаті й тобі нічого не загрожує, а все ж, коли небо розколюється, відчуваєш себе дрібною комашкою.

– Чи не доцільніше було б замість непевного заколоту спробувати втекти звідси і сповістити людей про небезпеку? – спитав я.

І відразу зрозумів, що бовкнув дурницю. Бо це страх промовляв у мені, а не здоровий глузд. Страх уже гнав мене подалі з цього проклятого міста, куди-небудь, аби подалі від цього безглуздя.

Я на мить уявив, як, вибравшись звідси, намагаюсь достукатися до брам людської тривоги, показати пальцем на небезпеку, докричатися до їхніх вух, – і зрозумів, що це була б марна справа. Мене у кращому разі запроторять до божевільні. Там, за межами Щурограда, все виглядатиме не так трагічно. Навіть для мене.