Кассандра Клэр - Місто кісток

– Піти з вами? – запитав Алек, коли Клері та Джейс рушили до дверей. Клері озирнулася. Він вже зводився з крісла, в очах була надія.

– Ні, – Джейс навіть не обернувся. – Все гаразд. Ми з Клері самі впораємося.

Алек обпік Клері кислотним поглядом. Вона зраділа, коли двері зачинилися. Джейс пішов уперед коридором, Клері майже бігла, аби встигати за його замашними кроками.

– Маєш ключі від будинку?

Клері глянула на свої кросівки.

– Так.

– Добре. Ми могли б проникнути до квартири і без них, та тоді більше шансів привернути непотрібну увагу.

– Як скажеш.

Хол переходив у вестибюль з мармуровою підлогою. В одній зі стін були чорні металеві дверцята. Лише тоді, коли Джейс натиснув на кнопку поруч з ними й стіна засвітилася, Клері зрозуміла, що це ліфт. Він під’їхав до них зі скрипом та тріском.

– Джейсе?

– Що?

– Як ти дізнався, що в мені тече кров Мисливців за тінями? Звідки ти це взяв?

Востаннє скрипнувши, ліфт зупинився. Джейс зняв засувку та відчинив дверцята. Усередині ліфт нагадував Клері пташину клітку: чорний метал з елементами декоративної позолоти.

– Я здогадався, – сказав він, замкнувши за собою дверцята. – Це здавалося найбільш вірогідним поясненням.

– Ти здогадався? Ти мав бути цілком упевнений, враховуючи те, що міг убити мене.

Він натиснув на кнопку в стіні, і з вібруючим скрипом, який Клері відчувала всім тілом, ліфт рушив.

– Я був упевнений на дев’яносто відсотків.

– Я бачу, – сказала Клері.

Напевне, в її голосі було щось таке, що змусило хлопця повернувся до неї. Клері вліпила йому такого дзвінкого ляпаса, аж Джейс похитнувся. Він приклав руку до щоки, скоріше від подиву, ніж від болю.

– Якого біса?

– Це за ті десять відсотків, – сказала вона.

Далі в ліфті вони їхали мовчки.

Під час поїздки потягом до Брукліна Джейс був оповитий гнівною тишею. Клері, тримаючись поближче до нього, почувалася трохи винною, особливо коли дивилася на червоний слід від ляпаса на його щоці.

Вона була не проти помовчати. Це дало можливість подумати. Дівчина знов і знову прокручувала в голові розмову з Люком. Згадувати це було боляче, наче натискаєш на хворого зуба, але вона не могла зупинитися.

На помаранчевому сидінні неподалік хихотіло двійко дівчат-підлітків. Клері ніколи не любила такий тип дівчат у школі: прозорі рожеві спортивні шльопанці та штучна засмага. Якусь мить Клері думала, що вони сміялися з неї, а потім здивовано зрозуміла, що вони дивилися на Джейса.

Вона згадала дівчину з кав’ярні, що вирячувалася на Саймона. У дівчат завжди такий вираз обличчя, коли їм хтось подобається. Враховуючи все, що сталося, Клері майже забула, що Джейс був симпатичний. Зовнішність Алека була витончена та яскрава, але риси обличчя Джейса були цікавішими. При денному світлі його очі набули кольору золотистого сиропу і… дивилися просто на неї. Він повів бровою.

– Щось трапилось?

Клері миттєво зрадила жіночу стать.

– Дівчата з іншого кінця вагону витріщаються на тебе.

Джейс промовив з глибоким задоволенням:

– Ясна річ, – сказав він. – Я неймовірно привабливий.

– Ти ніколи не чув, що приваблива риса – це скромність?

– Тільки від негарних людей, – зізнався Джейс. – Може, лагідні й успадкують землю, та на сьогодні вона належить марнославним. Таким, як я, наприклад. – Він підморгнув дівчатам, які пирснули та сховалися за своїм волоссям.

Клері зітхнула.

– А як це вони тебе бачать?

– Чари доволі клопітно використовувати. Іноді ми обходимося без них.

Здавалося, випадок з дівчатами в потязі трохи покращив настрій Джейса. Коли вони вийшли зі станції й попрямували до квартири Клері, він витягнув з кишені одне з лез Серафимів і почав крутити ним між пальцями, щось наспівуючи собі під ніс.

– Ти без цього не можеш? – запитала Клері. – Це дратує.

Джейс почав намугикувати голосніше. Мелодія нагадувала щось середнє між наспівом «З днем народження вас» та популярною патріотичною піснею.

– Пробач за ляпаса, – сказала вона.

Він перестав наспівувати.

– Радій, що вдарила мене, а не Алека. Він дав би здачі.

– У нього аж рука свербіла, – визнала Клері, відкинувши ногою порожню бляшанку з-під безалкогольного напою, що трапилася на її шляху. – Як це тебе Алек назвав? Пара… що?

– Паработай, – сказав Джейс. – Це означає «пара воїнів, які борються разом і ближчі, ніж брати». Алек більше, ніж мій найкращий друг. Наші батьки були паработай замолоду. Його тато був моїм хресним батьком. Тому я і живу з ними. Вони – моя прийомна сім’я.