Кассандра Клэр - Місто кісток

– Справжні руїни, – у голосі Клері були нотки побоювання. – Не уявляю, як Валентин може там ховатися.

Люк дивився повз неї на лікарню.

– Сильні захисні чари. Спробуй дивитися поза вогнями.

До них ішов Аларик; легкий вітерець розкрив його куртку, оголивши шрами.

«Перевертні, які йшли слідом, схожі на звичайних людей», – подумала Клері. Якби вона побачила цей гурт деінде, то подумала б, що вони знають одне одного, – між ними була якась нефізична схожість, прямота погляду, сильна експресія. Вони були подібні на фермерів – засмаглі, худорляві й кістляві більше, ніж жителі міста. А ще вони могли бути байкерами. Та вони точно не були схожі на монстрів.

Усі обступили Люка для наради, наче гурт футболістів тренера. Клері почувалася зайвою й знову обернулася до лікарні. Тепер вона дивилася поза вогнями або крізь них, наче крізь тонкий шар фарби, щоб розгледіти, що під ним. Вона уявила, як би це намалювала. Світло потьмяніло, й Клері побачила красиву будівлю у неоготичному стилі, яка мов корабель здіймалася над газоном, навколо якого росли дуби. Вікна першого поверху були темні, та крізь арки вікон на третьому поверсі лилося світло, схоже на відблиск полум’я далеко в горах. Масивний кам’яний ґанок приховав вхід.

– Бачиш? – Люк підійшов до неї тихо, наче… вовк.

Клері ще вдивлялася.

– Він більше схожий на замок, ніж на лікарню.

Взявши за плечі, Люк обернув її до себе.

– Клері, послухай мене, – його дотик був досить жорсткий. – Я хочу, щоб ти трималася біля мене. Іди тоді, коли я. Якщо треба, тримайся за мій рукав. Інші будуть навколо нас, вони нас захищатимуть, але якщо ти опинишся за межами кола, тебе не зможуть захистити. Вони проведуть нас до дверей. – Він відпустив її плечі й Клері помітила блиск чогось металевого всередині його піджака. Спочатку вона не зрозуміла, що це зброя, але потім згадала слова Саймона про те, що знаходиться у старому зеленому речовому мішку Люка. Схоже, він мав рацію. – Обіцяєш зробити те, що я сказав?

– Обіцяю.

Паркан був справжній. Аларик, який ішов попереду, похитав сіткою, а потім поволі підняв руку. З-під нігтів з’явилися кігті, й він розрубав ними сітку, посікши її, наче стрічку. Сітка розлетілася мов конструктор із набору іграшок.

– Уперед, – скомандував жестом Люк. Вони просувалися, наче одна людина, немов скоординований рух морської хвилі. Схопивши Клері за руку, Люк підштовхнув її поперед себе й пішов слідом. Вони пройшли крізь огорожу, дивлячись на лікарню. Якісь темні фігури почали спускатися сходами ґанку.

Аларик, підвівши голову, принюхався.

– В повітрі висить сильний сморід смерті.

Люк зі свистом видихнув.

– Приречені.

Він відсунув Клері позад себе, і вона йшла, трохи спотикаючись об нерівну землю. Зграя почала оточувати її з Люком, наближаючись, вони ставали на чотири лапи, у них з’являлися ікла, ноги перетворювалися на довгі волохаті лапи, а одяг покривався шерстю.

Десь далеко голос інстинкту підказував Клері: « Вовки! Утікай!» Але, поборовши страх, вона залишилася там, де була, хоча руки тремтіли.

Зграя оточила їх іззовні. Дедалі більше вовків ставало по боках кола. Вона з Люком була центром зірки. Так вони прямували до головного входу до лікарні. Все ще рухаючись позаду Люка, Клері не бачила, як напав перший Зречений. Вона лише чула, як завив від болю перший перевертень. Виття посилювалося, перейшовши в рев. Тоді ніби щось упало, почулося булькання та звук паперу, який рвуть…

Клері задумалася, чи Приречені їстівні.

Вона глянула на Люка. Його обличчя було кам’яне. Тепер вона їх бачила, за колом перевертнів все освітлювалося прожектором та мерехтінням вогнів Мангеттена. Зречених було безліч, у місячному світлі їхня шкіра виглядала мертво-блідою, на ній були випалені руни. З пустими поглядами вони кидалися на перевертнів, готових роздерти їх. Вона побачила, як одна войовниця зі Зречених упала з вирваним горлом та руками, які ще смикалися. Ще один кинувся на перевертня, залишившись з однією рукою, а друга стікала кров’ю за метр від нього. Чорна кров, огидна, наче болото, стікала струмками, всмоктуючись у траву. Клері послизнулася, та Люк устиг її піймати.

– Будь біля мене.

«Я тут», – хотіла мовити вона, та не змогла видати жодного звуку. Болісно та повільно гурт наближався до лікарні по газону.

Хватка Люка була міцною, наче залізо. Клері не могла зрозуміти, хто перемагав. У перевертнів була швидкість та розмір, зате Приречені наступали з похмурою рішучістю, і вбити їх було на диво важко. Вона побачила, як смугастий вовк, на якого перетворився Аларик, схопив одного, відірвавши йому ноги, й стрибнув йому до горла. Розірваний на шматки, той продовжував ворушитися й, махнувши сокирою, поранив Аларика.