Кассандра Клэр - Місто кісток

– Вони мали б називатися «Атакуй» та «Вбий». Г’юґо ледве не вибрав мені очі.

– Його цього навчили, – Люк постукав пальцями по руці. – Годж, мабуть, забрав його після Повстання. Але хай там як, а він є птахом Валентина.

– Так, як і Годж, – Клері скривилася від болю, коли Ґретель витерла довгий поріз на руці, покритий брудом та засохлою кров’ю.

– Клері…

– Я більше не хочу говорити про минуле, – розлютилася Клері. – Я хочу знати, що тепер ми збираємося робити. Зараз у Валентина моя мама, Джейс і Чаша. А в нас нічого.

– Я б не казав, що у нас нічого, – заперечив Люк. – У нас могутня вовча зграя. Проблема лише в тому, що ми не знаємо, де Валентин.

Клері похитала головою. Вона нетерпляче відкинула з очей рівне наче струни волосся. Жах, яка вона брудна. Більш за все їй хотілося в душ.

– Хіба у Валентина немає якогось притулку? Секретного лігва?

– Якщо і є, то воно справді секретне, – відповів Люк.

Ґретель відпустила руку Клері, й вона обережно поворушила нею. Зеленувата мазь, якою Ґретель змастила рану, зменшила біль, але рука досі була наче дерев’яна.

– Зачекай секунду.

– Ніколи не розумів, чому люди так говорять, – ніби ні до кого звернувся Люк. – Я нікуди не йшов.

– Чи Валентин може бути десь у Нью-Йорку?

– Можливо.

– Коли я бачила його в Інституті, він прийшов через Портал. Магнус казав, що у Нью-Йорку є лише два Портали. Один у Доротеї і один у Ренвіка. Той, що в Доротеї, зруйнований, і я не можу уявити, щоб він там міг ховатися, отже…

– У Ренвіка? – спантеличено мовив Люк. – Такого Мисливця за тінями не існувало.

– А якщо Ренвік – не прізвище? – запитала Клері. – Якщо це назва закладу? « У Ренвіка». Наче назва ресторану або… або готелю чи ще чогось.

Люк широко розплющив очі.

– Принесіть мені телефонну книгу, – звернувся він до Ґретель, яка підійшла зі своєю аптечкою.

Вона зупинилась і докірливо глянула на нього.

– Але ваші ра…

– Забудь про мої рани й принеси телефонну книгу, – скомандував він. – Ми в поліцейському відділку. Думаю, їх тут чимало.

Стримуючи роздратування, Ґретель поставила тацю на підлогу й вийшла з кімнати. Люк глянув на Клері поверх окулярів, які сповзли з носа.

– Гарно мислиш.

Вона не відповіла, відчувши важкість у шлунку. Їй стало тяжко дихати. В голові з’явились обриси думок, які вимагали чіткого впорядкування. Але вона прогнала їх від себе, щоб не витрачати силу та енергію на другорядні речі.

Ґретель повернулася, несучи пошарпаний довідник, й кинула його Люку. Він почав гортати сторінки, а вовчиха зайнялася його пораненим боком.

– В довіднику є сім Ренвіків, – нарешті мовив він. – Жодних ресторанів, готелів чи інших об’єктів. – Він поправив окуляри, які одразу зсунулися назад. – Усі вони не Мисливці за тінями. Навряд чи Валентин переховуватиметься в домі приземленого або нечистого. Хоча, хтозна…

– У вас є телефон? – перебила Клері.

– При собі немає, – Люк глянув на Ґретель. – Ти б могла принести телефон?

Пирхнувши, вона кинула жмут закривавлених бинтів на підлогу й удруге вийшла з кімнати. Люк поклав довідник й почав забинтовувати рану повздовж ребер.

– Вибач, – звернувся він до Клері, побачивши її пильний погляд. – Знаю, що це огидно.

– Якщо ми упіймаємо Валентина, то зможемо його убити? – зненацька запитала Клері.

Люк ледве не випустив бинт:

– Що?

Клері намагалася відірвати нитку, яка звисала з кишені.

– Він убив мого старшого брата. Він убив моїх дідуся й бабусю. Так?

Поклавши бинти на стіл, Люк обтягнув сорочку.

– Ну вб’ємо ми його, і що? Зітремо все, що сталося?

Клері не встигла відповісти, бо повернулася Ґретель. З виглядом мучениці вона простягла Люкові чудернацький старомодний телефон. Клері стало цікаво, хто оплачує телефонні рахунки.

– Дозвольте мені зателефонувати, – простягла руку Клері.

– Клері… – завагався Люк.

– Я щодо Ренвіка. На хвилинку.

Він обережно подав їй телефон. Вона набрала номер й злегка відвернулась, щоб ніхто не заважав.

Саймон відповів після третього гудка.

– Алло?

– Це я.

– З тобою все гаразд? – вигукнув він.

– Все добре. А що? Щось чув від Ізабель?

– Ні. А що я мав почути від Ізабель? Щось трапилось? З Алеком?

– Ні, – відповіла Клері, не бажаючи обманювати, що з Алеком все добре. – Я не про Алека. Послухай, треба щоб ти дещо погуглив.

Саймон фиркнув.

– Жартуєш? Хіба у них немає комп’ютера? Та можеш не відповідати, – вона почула, як відчинилися двері й, нявкнувши, з кімнати полетів кіт Саймонової мами, який любив моститися на клавіатурі. Клері чітко уявила Саймона, який сидить і швидко перебирає пальцями. – Що мені шукати?