Борис Левандовский: Донор для небіжчика

Залишалося лише набрати номер «швидкої допомоги» і встигнути попросити їх приїхати раніш, ніж його остаточно покинуть сили. Руки тряслися від напруги і слабкості, він довго не міг повернути диск на довгому нулі і благав, щоб лінія виявилася вільною з першого разу.

Безупинний дзенькіт у вухах підсилювався з кожною секундою, але він чітко чув, як тварина в кімнаті повзе по підлозі, наближаючись зі зворотного боку дверей.

Потім на двері обрушився удар… другий… третій…

Але вони були не сильні й незабаром перейшли в часте дряпання, ніби з вітальні намагалися вибратися три дюжини скажених котів.

Йому, нарешті, вдалося набрати ці дві цифри…

І більше нічого Ігор не пам’ятав.

Лікар обробив рану, зробив укол у руку і запитав, як він почувається. Ігор був настільки ослабленим, що зумів лише беззвучно, як риба, відкрити рот і кліпнути очима. Лікар кивнув і жестом наказав йому не напружуватися. Потім допоміг санітарам обережно перекласти Ігоря на носилки.

Він зрозумів, що може от-от відключитися, але з ворожістю устиг відзначити недбалість санітарів: його виносили ногами вперед. Утім, ця частина коридору була занадто тісною, щоб розвернутися.

До того ж існували й інші речі…

— Там… — прошепотів Ігор, указуючи лікарю очима на двері вітальні, які весь час залишалися закритими.

Коли санітари винесли його з квартири на сходовий майданчик, він чув, як лікар відчиняє ті двері. Потім його повіки стали надто важкими, щоб оглядатися, а кроки санітарів надто гучними, щоб почути, що відбувається в квартирі, з якої він віддалявся.

Він знову розплющив очі, вже на вулиці; санітари підносили його до машини. Прохолодний осінній вітер ніжно й заспокійливо торкнувся його пораненої голови. До того, як його носилки помістили в салон, Ігоря здивував напис на машині. Не «швидка медична допомога», а… ДОБРА ДОПОМОГА.

— Що це? — Добрий Лікар схилився над Германом. У його голосі змішалися лють і глибоке розчарування.

Коли він застав у Притулку того самозваного стража таємниці (чи як він там себе називав?), то одразу зрозумів, що справи у період останньої трансформації пішли всупереч очікуваному.

Але він зовсім не був готовим до того, що все настільки погано.

Шкіра Германа вже потріскалася, наче скам’яніла пустельна земля; уся підлога навколо була посипана сірувато-білим кістковим порошком, наче борошном — «шпори» зникли.

— Це неможливо! — люто просипів той, хто був Добрим Лікарем. Його погляд гарячково метався по кімнаті, немов намагаючись знайти пояснення.

І, нарешті, зупинився на стіні, де висів портрет дванадцятирічного Гери.

Очі Доброго Лікаря звузилися в дві холодні темні щілини:

— Ось воно що… — його рука метнулася до кишені халата і, стискаючи величезний скальпель, зависла над Германом.

— Ах ти, поганий ф’ючере!..

Скальпель був уже готовий зануритися в шию Германа, але рука Доброго Лікаря зненацька розслабилася.

— Але ми не будемо квапитися…

Ідучи, Добрий Лікар сполосував своїм улюбленим інструментом портрет на стіні.

Фотопапір через хвилину на краях порізів обвуглився.

Герман уже години зо три неспокійно снував по квартирі, намагаючись упіймати думку, яка весь ранок не давала йому спокою. Йому здавалося, наче він збирався щось зробити, але… що? Немов намагався пригадати себе з минулого — близького минулого — можливо, навіть із того періоду в кілька місяців, які випали з його життя і про які він зовсім нічого не пам’ятав.

Останній спогад належав до початку літа. Прокинувшись раніше, ніж завжди, він збирався відвідати якийсь пункт для проведення спеціального тесту. Але чому? Підозрював, що серйозно хворий? Чи… Далі — суцільна невідомість.

Він знав тільки те, що двадцять четвертого жовтня (через стільки часу!) його випадково знайшов удома працівник сантехнічної служби, який проводив плановий огляд ділянки. Герман не подавав ознак життя й перебував у стані фізичного виснаження. Лікарі так і не зуміли прийти до єдиної думки, що саме з ним трапилося. Єдиною більш-менш правдоподібною версією було те, що він пережив якийсь стрес, який вплинув на його свідомість, призвів Германа до неконтрольованого стану й, можливо, до повної амнезії на той період. У результаті, він практично весь час провів у себе вдома, повільно помираючи від виснаження. Мовою медиків усе це звучало інакше: з масою всіляких специфічних термінів. Ні серйозних фізіологічних змін, ні ознак якої-небудь хвороби, здатної занурити Германа в подібний стан, у нього не було виявлено.