Борис Левандовский: Донор для небіжчика

«Прекрасно, молодець, Феліксе! — похвалив задоволений Ай-Болить і забрав назад свій порожній шприц, коли Лозинський закінчив і знову ліг на кушетку в тій самій позі, немов нікуди й не підводився. — Дуже добре, Феліксе, це тобі обов’язково зарахується, і… я не прощаюся».

Потім, посміхаючись, маленький лікар наблизився до Германа.

«До зустрічі через півтора року», — його очі, немов у мертвої ляльки, яскраво блиснули. Хоча він і посміхався, його очі залишалися зовсім мертвими.

Але не байдужими.

«Як тобі сьогодні наш Фелікс? — Ай-Болить обернувся до величезного санітара, що височів за ним, як статуя. — Правда, він може бути золотком?»

Санітар голосно зареготав, як найгірший у світі актор, що дуже довго готувався до цього моменту.

Через три тижні Герман повернувся додому…

Він знову взявся до роботи, і життя пішло звичним руслом.

Однак Гера-в-портреті добре запам’ятав дату, яку назвав таємничий маленький лікар…

Півтора року.

Рівно через півтора року воно відміряло свій термін…

Усе почалося вночі, коли до Германа прийшов уві сні Ай-Болить (якщо це було сном). Його візит був коротким, маленький рожевощокий лікар сказав лише три фрази:

«Наш маленький дружок уже зачекався, і ти мусиш йому трошки допомогти, Геро. Зроби тест. Йому ТРЕБА, щоб ти знав про нього».

Вранці Герман прокинувся з раптовою (і абсолютно абсурдною) впевненістю, що йому необхідно пройти анонімний тест на ВІЛ…

Протягом двох наступних місяців Гера-в-портреті спостерігав, як Герман-дорослий, упевнений, що інфікований смертельним вірусом, гарячково намагався знайти відповіді на запитання: ЯК і КОЛИ.

Часом він навіть розмовляв по кілька годин сам із собою, точніше, з ним — Герою-в-портреті, немов розуміючи, що…

І Гері іноді здавалося, наче він йому відповідає…

…А потім почався кошмар.

Гера побачив, як…

…КККККККК-Ц!..

…і все забув.

…Цей сліпучий спалах-спогад пронісся в мозку Відривача за якусь частку секунди.

Але тим сильніший був удар…

Тому що «машина» побачила своє власне обличчя чужими очима й це порушило якусь хистку внутрішню рівновагу; чи тому що раптовий вибух спогадів розірвав життєво важливі зв’язки; чи з якоїсь іншої причини — але розрахунок Незалежного Експерта виправдався — «машина»… дала Тріщину!

Монстр обірвав резонуючий, як сам простір, крик, будучи вже на дев’яносто дев’ять відсотків Відривачем і на один відсоток пробуджуючись Германом.

Процес заключної трансформації, що в найближчі хвилини мала поставити останню крапку в його перетворенні, спочатку сповільнився, а потім і взагалі припинився.

Загострені кісткові відрости на ногах, схожі на гротескні півнячі шпори, трохи втягнися назад, але залишилися стирчати виродливим атавізмом. Блакитнуватий іній почав швидко танути навколо стіп Відривача по краях широкого кола і збиратися на паркеті в маленькі блискучі калюжки. Люстра злегка погойдувалася, і кімната здавалася сповненою тіней і примар.

Алекс досі сидів на підлозі й упершись потилицею в стіну, істерично реготав, пускаючи з куточків рота до самого підборіддя потоки слини. Його обличчя палало вогнем божевілля.

Звідкись із вулиці долинало виття міліцейських сирен, які наближалися. Схоже, їх викликав хтось із наляканих сусідів.

Уперше за своє коротке життя Відривач відчув подих близької катастрофи.

І відступив.

Він вистрибнув на вулицю просто з вікна спальні Алекса з висоти четвертого поверху, бажаючи лише одного — пошвидше сховатися у своєму Притулку.

Ці четверо одразу викликали в нього ворожість. Немов він інтуїтивно зрозумів, що вони з’явилися, щоб зазіхнути на його таємницю.

Коли у знайомих вікнах виключилося світло, бомж відчув біль — вона не любила світла. Відтоді, як він спостерігав за вікнами її Притулку, там завжди було темно.

А тепер прийшли ці люди…

Вони приїхали вчотирьох на дорогій іномарці, яку самовпевнено залишили напроти під’їзду. Двоє несли великі спортивні сумки. Це його насторожило.

Коли через хвилину у вікнах загорілося світло, він не сумнівався ні на секунду, що це саме вони проникли в Притулок.

Першим його поривом було кинутися з підвалу туди, щоб не дати їм заподіяти їй зло, захистити таємницю — хіба не для цього він зараз тут, пройшовши важкий і довгий шлях?..

Але щось утримало його на місці, наказавши безтілесним, але владним голосом, що його втручання буде потрібне пізніше, і він має бути готовим.