Борис Левандовский: Донор для небіжчика

Він повинен дочекатися свого виходу.

До його ніг підбігла довгаста сіра тінь і потерлася боком, вимагаючи годівлі. Він уже більше десяти днів забував про нього піклуватися, і Щурик, не привчений добувати їжу самостійно, помітно схуд. Бомж роздратовано відіпхнув ногою настирливу тваринку і знову припав до маленького квадратного віконця.

Він засяяв від радості й вибухнув торжествуючим сміхом, коли побачив як вона перехитрила їх і заманила в пастку!..

Коли машина спалахнула зсередини, а потім набрала швидкість і вибухнула, врізавшись у дерево, його сміх перейшов у божевільний регіт. Самого вибуху він не міг бачити, зате полум’я висвітило на мить із темряви стрімку суху фігуру, яка швидко віддалялася…

Зараз його таємниці нічого не загрожувало. Але він відчував, що незабаром трапиться ще щось надзвичайно важливе — і для таємниці, якій він служив, і для нього.

22 жовтня, 01:04

Відривач-Герман провів уже близько півгодини за кущами напроти свого дому. Пожежники давно закінчили роботу й поїхали, але служба безпеки ще опитувала свідків — хоча очевидців події насправді не було. У кращому випадку розповідали щось ті, хто виглянув у вікно чи перебував на вулиці тільки після вибуху невідомої машини.

Ще хвилин через десять поїхав труповоз із міського моргу, відвозячи згорілі останки чотирьох чоловік, які вишкребли із салону й ретельно позбирали в радіусі двадцяти метрів від епіцентру вибуху. Патологоанатомів тепер чекала кропітка робота, щоб з’ясувати єдине питання: хто це? Останніми, нарешті, забралися представники всіх служб. Істота, яка була вже наполовину Відривачем, чіплялась за залишки основи, що швидко руйнувалася. Те, що було наполовину Германом, іще нічого не здатним усвідомити, продовжувало залишатися в укритті.

Біля дому юрбилися мешканці, які обговорювали подію, що не стільки всіх налякала, скільки внесла розмаїття в сіре буденне життя — сьогодні вони побічно виявилися причетними до того, про що завтра передаватимуть у новинах і писатимуть газети.

Велике скупчення народу й десятки вікон, що світилися, відбирали можливість повернення в Притулок через вікно або, тим більше, через під’їзд. Здавалося, це триватиме всю ніч.

Частина свідомості, яку Відривач іще контролював, з усіх сил намагалася зберегти хитку рівновагу між чорною прірвою руйнування й божевіллям. Притулок був зовсім близько, він вабив, обіцяючи захист і спокій. Там було безпечно, там… Але зважитися зараз на вилазку означало відкрити себе перед десятками очей, і тоді вже ніколи не знайти спокою, навіть у Притулку.

Він гинув. Він наче летів у чорний колодязь без дна з поступово гаснучою світлою крапкою десь там далеко вгорі…

Коли в найближчих будинках погасла більшість вікон, а надворі залишалося з десяток мешканців, він приготувався покинути своє укриття. Голос близького Притулку ставав усе закличнішим, і вже майже неможливо було опиратися…

Він уже піднявся із землі, маючи намір добратись нарешті до заповітного Притулку… і раптом його засліпило щось нестерпно яскраве… Воно кинуло його на землю й через мить скрутило жорстоким пульсуючим спазмом та абсолютною невагомістю. Він мучився під пресом дивовижних перевантажень, що давили… шпурляли… розривали на дрібні шматки… вивертали м’язи й суглоби… Це нагадувало агонію. Відривач помирав…

Я пробуджувалося.

Раптом над ним пролунав зляканий дитячий голос:

— Мамо!.. Тут страшний бука! Ма-моооо!..

Хлопчик років п’яти біг до маленької групки людей, які ще не розійшлися.

— Мааа!.. Он там!..

Підбігши до матері, він схопився за її руку і, продовжуючи кричати, вказував у бік кущів. Але жінка тільки кинула короткий погляд на зарості й ударила сина по м’якому місцю, вичитавши за те, що він відійшов далеко без її дозволу. Діставши прочухан, хлопчисько розревівся ще голосніше, і жінка потягла його додому. Чомусь це спонукало забратися швидше й інших.

22 жовтня, 01:43

Уперше він побачив її так близько після всіх тих ночей, проведених у багатогодинному чеканні біля малюсінького підвального віконця. Побачив і навіть доторкнувся до неї… До нього.

Він був жахливий і прекрасний, як ніщо в світі!

Наступної миті він раптом усвідомив, що таємниця помирає… Зрозумів за ту неймовірно довгу мить, коли його рука тягнулася до нього, щоб доторкнутися… Але навіть це не могло знищити трепетної всепоглинаючої ейфорії. Її близька смерть — це не було головним. Як і те, що він уже не міг згадати власного імені.