Борис Левандовский - Бабай

— Ще кілька хвилин. Не страшно тут самому? — запитала вона, чим заслужила додаткову неприязнь Назара. Річ була не в її зовнішності чи голосі і навіть не в тому, що вона говорила, а як. Начебто кожним своїм запитанням чи словом їй хотілося потрапити у вразливе місце, а потім безневинно посміхнутися і дочекатися наступного разу.

— Удень тут, звісно, все по-іншому, а от уночі… — медсестра виразно глянула на нього (подумки Назар уже охрестив її «білобрисою»). — Не боїшся залишатися тут на ніч?

— Чому це? — Назар уперше подивився на неї прямо.

— Та так, — вона знизала плечима, ніби втрачаючи інтерес до розвитку цієї теми, повернула голову до вікна і, кивнувши, вказала на веранду. — Бачив уже ігрову палату?

Назар промовчав, тільки сильніше стиснув градусник під пахвою.

— Там стільки різних…

— Мені все одно, — перебив він її, відчуваючи, як наростає роздратування.

— Ну, звісно, тобі ж звідси нічого не видно, — співчутливо зітхнула білобриса. — Дуже шкода, там справді цікаво. Хочеш, розкажу?

— Ні, — він збирався відповісти якомога байдужіше, але голос усе-таки підвів. Тонкі брови білобрисої відразу іронічно поповзли вгору: не вірю, не може бути!

Йому насправді було наплювати на всі ігри у світі і на тій веранді зокрема — хіба річ зараз була в них? Проте Назар відчув, як до очей по-зрадницьки накочуються сльози. Але йому раптом згадалася минула ніч, коли батько, виходячи з дитячої, підморгнув: «Молодець, я пишаюся тобою» — і сльози раптово відринули, начебто їх відкинула раптово виросла гребля. Він не буде ревіти перед цією білобрисою, котра тільки того й домагається.

Назар навіть ризикнув перейти в наступ:

— Чому мене зачиняють? — однак це було вкрай невдалою спробою, в чому він незабаром переконався.

— Так заведено, — відгукнулася та цілком доброзичливо. Назар навіть кинув на неї здивований погляд, немов очікував побачити на місці білобрисої когось іншого. — Ізолятор хоча й належить до нашого відділення, але знаходиться, як бачиш, за його межами. І його потрібно зачиняти для того… — на усміхненому миловидному обличчі медсестри знову з’явилася вже знайома Назарові бридлива гримаска, — щоб заразні діти ніде не розгулювали без дозволу. Заразні — ти мене розумієш?

Кілька секунд вона пильно дивилася на нього посміхаючись. Вираз її обличчя говорив: «Ти мене розумієш, маленький виродку, заразні! Як ТИ!»

Вісім років — усе ще вік відкриттів: Назар зробив чергове (вже далеко не перше за останні дні) важливе відкриття: деякі дорослі, залишаючись наодинці з дітьми, знімають маски і перетворюються на монстрів із холодними очима. Головне, щоб тієї миті їх ніхто не бачив — крім дитини, перед якою вони знімають маску. Якби в ізоляторі перебував хтось третій, білобриса виміряла б йому температуру і пішла, нічого більше. Якби був третій.

Ці Жартівливі Перевертні починають здалеку: щось говорять, роблять, задають різні невинні запитання — й уважно спостерігають за реакцією. Вони використовують усе це, як самураї невидимих розвідників-ніндзя, щоб підібратися ближче і відшукати слабке місце у захисті противника. А потім переходять в атаку. Бо отримують утіху, завдаючи болю і спостерігаючи нишком, що з цього вийде. Їм подобається, приміром, показати за вікном веранду з малюками, які бавляться, і слідом за цим наочно пояснити своїй дитині, що таке заразні діти. А потім знову посміхнутися, наче це — просто невинний жарт.

Новим відкриттям хлопчик завдячував швидше відчуттям, ніж розуму. Воно зафіксувалося в душі Назара за незначну долю секунди, ніяк не відобразившись на його обличчі.

— А ще, — продовжила білобриса, — щоб до ізолятора не потрапив хтось чужий. Наприклад… Знаєш, про кого я говорю? Про Фредді Крюгера. Чув про Фред-ді-і?

Назар дивився кілька фільмів, але вирішив не відповідати… Проте раптово зловив себе на тому, що повільно киває головою, начебто хтось смикає її донизу за невидиму нитку.

— Ну, це, звісно, жарт, — медсестра коротко реготнула, не зводячи з нього уважних льодяних очей. — Але от що насправді погано… — вона присіла до Назара на ліжко і заговорила довірливим напівшепотом: — На сусідньому поверсі — так, точнісінько на поверх нижче — знаходиться лікарняний морг. Знаєш, це таке місце, куди відносять померлих людей, а потім розрізають ось так… — вона провела собі ребром долоні уздовж тулуба від горла до живота. — Це називається розтин.

Із коридору донісся знайомий Назарові скрип ліфта, що піднімався, потім хтось вийшов на їхньому поверсі. Ліфт рушив і кроки стихли, віддаляючись.