Борис Левандовский - Бабай

Ізолятор справив на Назара гнітюче враження.

— Ну, — сказала йому лікарка, — вибирай місце, котре тобі найбільше подобається. Тут усе у твоєму повному розпорядженні.

Назар повільно пройшов до вікна і вибрав ліжко, що було найближче в протилежному від входу ряду. Це місце здавалося якимось веселішим, точніше, менш похмурим. І не тільки тому, що вікно близько, — перегородка між ліжками була тільки з одного боку і не так сильно тиснула. Поруч із ліжком стояла невеличка тумбочка, над узголів’ям — світильник для читання.

Назар сів на ліжко і трошки погойдався: воно незвично пружинило, глибоко прогинаючись. Хлопчикові ще ніколи не доводилося спати на ліжку з металевою сіткою.

Підійшли лікарка і Валерія.

— Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, — сказала лікарка і залишила їх наодинці.

— Мені тут не подобається, — похмуро кинув Назар.

— Мені теж, — зізналася Валерія, озираючись. Вона розстелила йому постіль, переклала в тумбочку продукти, взяті з дому, і переодягнула Назара в легкий спортивний костюм.

— А якщо аналізи будуть поганими, я… тоді залишуся тут, так? — запитав він, розхвилювавшись від цієї думки.

«Ну звісно! І ми нарешті позбудемося тебе! — пролунав у його голові зловтішний регіт. — Запхнути тебе сюди — просто чудова ідея!»

— Постарайся, щоб вони виявилися гарними, добре? — смутно всміхнулася йому Валерія, не відповівши прямо на запитання.

Назар знизав плечима і відвернувся до вікна, відчуваючи хвилю пекучої образи на матір.

Якщо не брати до уваги те, що він залишився тут зовсім самотнім, Назара особливо гнітили дві обставини: ґрати на вікні і двері ізолятора — вони зачинялися на ключ іззовні. Тому все це дуже нагадувало в’язницю.

Чи місце для покарання поганих дітей.

Коли Валерія пішла, Назар спершу дивився у вікно, що виходило на простору засклену веранду, яка належала дитячому відділенню. До неї було метрів зо двадцять п’ять. Назар вирішив, що, очевидно, це спеціальна палата для ігор, тому що помітив метушню кількох дітей, які ганялися один за одним, як дикуни. Потім він розрізнив двох, котрі, здавалося, намагалися грати в бадмінтон; ще двоє чи троє займалися чимось перед широким столом — роздивитися до пуття не дозволяло скло, на якому денне світло лягало яскравими відблисками.

Нудотний настрій посилився. Назар кинув останній погляд на веранду, де безтурботно розважався гурт таких самих дітей, як він, і відійшов від вікна. Потім знайшов серед своїх речей електронну гру «тетрис» і, намагаючись більше ні про що не думати, ганяв темно-сірі квадратики по екрану, поки у дверях ізолятора двічі не повернувся ключ.

Увійшла медсестра.

— Привіт, — вона прошелестіла накрохмаленим халатом між відгородженими ліжками до його «кабінки». — Тримай, — і простягнула термометр.

Назар привітався і, відклавши «тетрис», засунув градусник під пахву. Медсестра повернулася спиною до вікна, спершись ліктями на широке підвіконня.

— Я почекаю тут, не соромся.

Швидше за все, їй не було і двадцяти, хоча для Назара вона здавалося цілком і повністю дорослою — худорлява, зі світло-русявим волоссям, зібраним позаду в звичайний хвіст.

Вона розглядала Назара з безцеремонною цікавістю, немов він був якоюсь дивовижною істот-кою, яка втекла із мандрівного цирку і бозна-як опинилася тут. Тим часом Назар демонстрував поглиблене вивчання ліній паркету, структури волокна в деревині тумбочки, проводив порівняльний аналіз бруду під нігтями обох рук — почуваючи себе все більш ніяково і поступово червоніючи. Тривалу мовчанку порушував лише дурнуватий писк «тетриса», що лежав поміж складками зібганої ковдри, і наполегливо вимагав продовження партії.

— Можна подивитися? — сказала нарешті медсестра. Назар чомусь одразу пошкодував, що не відключив звук чи не натиснув на кнопку «пауза» раніше. Але витягнув «тетрис» зі складок ковдри, немов гігантського верескливого паразита зі зморщок фантастичної тварини, і вільною рукою простягнув медсестрі.

— А, все ясно… — вона розглядала іграшку не більше трьох секунд, потім недбало кинула на ліжко. Назарові навіть здалося, що по її обличчю ковзнула бридлива гримаска. «Тетрис» підскочив на ковдрі, ледь не звалившись на підлогу, але нарешті заткнувся. Відразу стало неприродно тихо.

— Довго ще? — не витримавши паузи, запитав Назар, хоча й сам знав, що потрібний час не набіг ще й наполовину. Проте товариство медсестри викликало гостре бажання знову залишитися на самоті.