Клайв Баркер - Жахослов [збірник]

Із квитком у руці Кейт ступила за завісу, яку притримала для неї гнучка жінка в чорному трико і масці Ґіньйоля. Вона приєдналася до дивної урочистої процесії, що рухалася вниз хиткими сходами до неосвітленого коридору. Один чи двоє її супутників – як вона здогадалася, теж новачків – обмінювалися жартами, що глухо відлунювали в закритому приміщенні. Штучний туман клубочився над килимом, покритим витертими латками – від справжнього зношення чи заради художнього ефекту, вона не могла збагнути.

Оголошення – не гарно розмальовані плакати, а примітивні, майже офіційного вигляду – містили заголовки:

Кейт придивилася.

КЕРІВНИЦТВО ТЕАТРУ НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗДОРОВ’Я, ЩО МОЖУТЬ ВИНИКНУТИ ПІД ЧАС ВИСТАВИ… ВКЛЮЧНО З ТАКИМИ (АЛЕ НЕ ЛИШЕ ТАКИМИ), ЯК ВТРАТА СВІДОМОСТІ, НУДОТА, ПОСИВІННЯ ЧИ ВИПАДІННЯ ВОЛОССЯ, ІСТЕРИЧНА СЛІПОТА АБО ГЛУХОТА, НЕТРИМАННЯ КИШЕЧНИКА, МІГРЕНІ, КАТАЛЕПТИЧНІ НАПАДИ, ЗАПАЛЕННЯ МОЗКУ І/АБО СМЕРТЬ ВІД ПЕРЕЛЯКУ І НЕРВОВОГО ПОТРЯСІННЯ.

Кожен плакат обіцяв:

Кейт уже бачила, як Фостер Твелвтріз грає «Смерть маленької Нелл», [43] Фостер Твелвтріз – театральний актор, персонаж чорної кінокомедії «Будинок у парку кошмарів», дія якої відбувається 1907 року. «Смерть маленької Нелл» – сцена з роману Діккенса «Крамниця старожитностей». і чула, як Вільям Мак-Ґонаґалл декламує «Крах мосту через річку Тей» [44] Вільям Мак-Ґонаґалл – шотландський ткач, відомий як надзвичайно поганий поет-аматор і актор. Автор близько 200 поетичних творів. «Крах мосту через річку Тей» – найвідоміший з них, вважається одним з найгірших віршів в історії британської літератури. … Щоби порушити її сон, потрібно було дещо сильніше, ніж французьке шоу з привидами.

Дві жінки у формі медсестер вимагали, аби кожен підписав у двох примірниках бланк, що звільняє керівництво закладу від «відповідальності за тривогу, дискомфорт, чи погіршення стану здоров’я» тощо. Не впевнена, що цей документ має юридичну силу, Кейт згорнула свій примірник і вклала до програмки – на згадку. Лише закінчивши паперову тяганину, публіку впустили до глядацької зали.

Вона виявився завбільшки з провінційний лекторій або клуб. Крісла були дерев’яні й необбиті – у цьому місці люди сплачували не за комфорт. На відміну від великих драматичних і оперних театрів Лондона, Нью-Йорка й Парижа, цей розважальний заклад освітлювався не електричними лампами. У Театрі Жахів досі використовували газові світильники. Під склепінням даху красувалися рельєфні зображення янголів та святих – спадок католицької школи. Після століття насильства, що чергувалося із забуттям, свята компанія перебувала в жалюгідному стані: з поламаними крилами, безносі, із сороміцькими написами, з розбитими обличчями. Увесь зал, з амфітеатром, партером і ложами, ледве міг умістити 300 глядачів.

Кейт зайняла своє місце в центрі партеру, між немолодим чоловіком (мабуть, дрібним службовцем на пенсії) і щасливою родиною з п’яти осіб – гладким бюргером, його кругленькою дружиною і трьома дітьми, що були викапані батьки в мініатюрі. Після всіх попереджень і підписів Кейт була здивована, що на виставу пускають неповнолітніх.

Колишній службовець був, вочевидь, дуже поважною особою. Він щось схвально бурмотів над статтею в газеті « La Vie Française » [45] «Французьке життя» ( фр. ). – консервативному католицькому виданні, що метало блискавки в усіх зрадників Франції. Зрадою вважалося проголошувати вголос чи в пресі, що капітан Дрейфус, наразі ув’язнений у бараку на острові Диявола, [46] Альфред Дрейфус (1859–1935) – капітан Генерального штабу Франції, єврей за походженням, 1894 року був несправедливо звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини. Справа Дрейфуса мала великий суспільний резонанс, розділивши французьке суспільство на два табори. Острів Диявола лежить неподалік від узбережжя Французької Гвіани. У 1852–1952 роках слугував в’язницею для особливо небезпечних злочинців. не винуватий у шпигунстві. І, що найбільше дивувало Кейт: усі явно знали , що Дрейфус невинуватий, а справжнім зрадником є інший офіцер, на ім’я Естергазі. Газети на кшталт « La Vie », що виходили на гроші і за редакції могутнього Жоржа дю Руа, [47] Жорж дю Руа – головний герой роману Гі де Мопассана «Милий друг» (1885), безпринципний авантюрист, що робить блискавичну кар’єру, зваблюючи світських дам. досі оголошували образою для Франції піддавати сумнівам рішення військового суду – попри те, що його хибність була очевидна всім. Дрейфус був єврей, і лінія, яку вів дю Руа (і безліч інших антидрейфусівських коментаторів), набувала яскраво антисемітського характеру. Військовий лікар, обіцяючи підтримку фонду допомоги родині капітана Анрі (той наклав на себе руки, коли стало відомо, що він з патріотичних міркувань підробляв докази проти Дрейфуса), висловив побажання, що «краще б вівісекції проводили на євреях, ніж на безневинних кроликах». Опудала Дрейфуса, його публічного захисника – письменника Еміля Золя і карикатурних рабинів палили на розі вулиць патріоти-моралісти всілякого ґатунку – ті самі, що називали Театр Жахів принизливим і огидним. Вочевидь, джентльмен, що читав поряд із нею « La Vie Française », був палким поціновувачем обох різновидів вистави… якщо тільки не прийшов сюди висловити свій протест, хлюпнувши в трупу кислотою.