Алла Сєрова - Інший вид

Западає мовчанка. Аліна піднімає погляд — всі дивляться на неї, а тиша падає їм на голови і давить, наче кам’яна.

— Ні, ти не сказала, — Марек старається, аби голос звучав рівно. — Чому ти так вирішила, сонечко? Що вони вже мертві?

— Не знаю… — Аліна знову прислухається до тиші. — Не знаю чому. Просто було таке відчуття, і все. Чомусь у всіх мерців однакові обличчя. То смерть їх робить такими. Коли душа йде, тіло стає просто частиною праху, а прах — субстанція однорідна, позбавлена індивідуальних ознак. Так і ці. Вони рухались, начебто й дихали, але були неживими. Я не знаю, як вам це пояснити. Може, мені все примарилося.

— Ходімо обідати. Чого ми тут розсілися? — Орест підводиться і подає руку Ліці. — Ходімо до кухні, попоїсти не зайве, а там подумаємо, як нам бути далі.

— Про що ти замислився? — Ліка взяла його обличчя в долоні. — Оресте, що з тобою?

— Це я винен, — Орест обводить очима товариство. — Це через мене ви всі тут. Якби я не був таким амбіційним, якби не хотів, щоб моя дисертація стала науковою подією, жоден із вас не опинився б тут. Мою роботу насправді вже завершено, і ця поїздка була потрібна лише для фактажу. І якби не моє марнославство, ви б зараз були далеко звідси, в безпеці. Вибачте мені, якщо можете, бо сам я собі не вибачу ніколи.

— Вибач, Оресте, та ти зараз верзеш дурниці, — Рита знову всілася на сходинку, тільки вище, аби всіх бачити. — Я не виголошуватиму промову, терпіти цього не можу, як і втішати істеричних ясновидців та різних там… наукових співробітників, але сил моїх немає спостерігати розхристану психіку декого, не буду показувати пальцем.

— Ти про що? — Орест чекав чого завгодно, та не цього. — Рито, що ти кажеш?

— Я кажу, що в тебе — вибач, звичайно, але це факт — вочевидь, в тебе манія величі. Наполеоном чи Бредом Піттом ти себе не відчуваєш, це для тебе дріб’язок. Ні, ти уявив себе самим Господом Богом, або, на крайняк, Мойсеєм — той теж таке? Він вважає, що ми тут, бо він так схотів. Оресте, якщо ти можеш робити такі речі, в мене є маленьке прохання: я дуже хочу діамантове кольє. Ну, до Вседержителя далеченько, а ти тут, поруч, то, може, зробиш ласку — алле-оп! — і воно тут?

— Хто?!

— Кольє, про яке я тобі торочу. — Рита насмішкувато диви ть ся на отетеріле товариство і вдавано гірко зітхає. — І ці туди ж…

— Що ти говориш, Рито?! — Мар’янові на мить здалося, що Рита нарешті збожеволіла.

— Я говорю, що наш Орест, попри всю його красу та інші безперечні стайності, не Бог і не Мойсей, і навіть не Бред Пітт. Словом, він той, хто він є, і він ніяк не міг бути причиною нашого тут перебування, отож нема чого йому кусати себе за зад.

Тиша вибухнула реготом. Чи то напруга була надто висока, чи то уявити собі Ореста в ролі Мойсея було смішно, та Ритина витівка видалася дотепною і цікавою.

— Ой, Рито, більше так не роби! — Мар’ян від реготу аж присів. — Ти нас так інвалідами поробиш — порвемо кишки від сміху.

— Правильно, мала! — Віка витирає сльози, що проступили від сміху. — Господи, з якою серйозною міною вона про те кольє… А ми й не туди, куди ж вона хилить!

— Рита має цілковиту рацію. — Наталка вже пересміялася. — Ми тут, бо така воля богів, і нема чого гризтися тим, що було призначено статися ще тисячі років тому. Справді, ходімо обідати.

Ніч підкралася якось зловісно і невідступно, накочується сірими хвилями туману, що клубочиться за вікнами, химерно звиваючись. Здається, тисячі м’яких лап безсило тиснуть на вікна і скляні двері. Десь там, далеко, кричить нічний птах, розтинаючи тишу своїм моторошним покликом. А коли стихає, то тиша стає ще нестерпнішою.

Вони сидять у холі. Крісел вистачило на всіх. Вони розвернули крісла так, щоб сидіти обличчям до скляних дверей і вікон-вітрин. Сьогодні вони повинні зазирнути в очі своїм страхам. Вони так вирішили, бо скоро настане час Великого Нічного Полювання. Вони зсунули крісла, всілися і взялись за руки.

З туману виринула невеличка постать і забарабанила долоньками по склу.

— Пустіть мене, будь ласка! За мною женуться! Я заблукала — і за мною хтось женеться!

Це дівчинка років десяти. Маленька худорлява постать, тонкі, майже прозорі ручки, розкішне каштанове волосся кучерями спадає їй за плечі. І великі сумовиті очі — світлі й прозорі, сповнені страху і прохання.

— Впустіть мене! Мені так холодно! Пожалійте мене, впустіть!

Семеро непорушно сидять у кріслах. Вони твердо знають: Ті, що приходять уночі, вже не є людьми. Чиїсь руки хапають дівчинку, і вона кричить від жаху, а в її шийку вгризаються ікла. Голівка її відкинута, очі згасають.