Алла Сєрова - Інший вид

— Алінко, люба, що з тобою?

Аліна бачить злякане Мар’янове обличчя, його теплі руки гладять її щоки — а їй холодно, так холодно… І чомусь так калатає серце, наче хоче розірвати груди.

— Що з тобою, моє сонечко?

— Ні, нічого такого, — Аліна не знає, як пояснити те, що вона бачила, отож вирішує краще промовчати. — Не знаю, що на мене найшло. Мабуть, нерви.

— Навіщо ти так? — Наталка докірливо дивиться на неї. — Це твоя сила — знати те, що по той бік дзеркал, саме Баст дала їх людям, а ти — її остання жриця, отже, вони тобі підвладні.

— Наталко, що ти верзеш?

— Нічого такого, чого б ти й сама не знала, люба моя, — Наталка гостро дивиться Аліні в очі. — То навіщо брехати?

— Брехати і не казати правди — то, далебі, різні речі.

— Але межа між ними тонша, ніж тобі хочеться — принаймні зараз.

Вони сердито дивляться одна на одну, потім Аліна таки відводить очі. Так, їй не хотілося, аби хтось знав, що іноді вона зазирає на той бік. То було її власне, особисте божевілля, хоча в дитинстві вона думала, що таке вміють усі. Потім зрозуміла, що тільки в неї виходить така штука, і це трохи лякало її, бо іноді вона бачила такі речі, яких не хотіла бачити. З часом вона стала зазирати в дзеркала тільки з власної необхідності причепуритися, аби не побачити ненароком чогось, що порушить ту крихку рівновагу, яку вона вибудовувала в себе в душі так довго і важко.

— То що ти там бачила? — Віка сідає на сходинку поруч з Аліною. — Розповідай, подруго, тут всі свої.

— Я просто хотіла зрозуміти, що сталося з тими жінками, які відпочивали тут востаннє. — І що?

— Медсестри. То медсестри їх повбивали, — Аліна обхоплює себе руками за плечі, так їй холодно. — Три дівчини у халатах, розносили пігулки… Одна була якась не така — на голові блискуча корона, персні на пальцях, коштовні сережки у вухах, і коси довгі, майже до підлоги, золотаві такі… Гарна, тільки якась інша, не схожа на тих двох.

— Мілена, — Наталка вже збігала до кухні і принесла кухоль гарячого чаю. — На ось, випий. Мареку, принеси їй светра чи куртку, вона тремтить від холоду.

— Я принесу, — Ліка біжить до кімнати, і вже звідти чути її голос. — Тільки не розказуй без мене, мені теж цікаво!

Всі мимоволі посміхаються. Ліка, весела і легка, як метелик, робить їхнє товариство більш врівноваженим і спокійним, хоч сама вона не врівноважена і зовсім не спокійна, та бач.

— Отже, Мілена, дружина Золтана, — Наталка притримує гарячий кухоль, аби Аліна змогла пити. — Тримай і пий, і згадай, що саме ти бачила.

— Може, не треба? — Мар’ян роздратовано дивиться на Наталку. — Чи їй не досить переживань, щоб згадувати це?

— Мареку, вона міцніша, ніж тобі хочеться, — Наталчин погляд гострий і відсторонений. — І це для неї не перший досвід спілкування з тим, що з іншого боку. В кожного з нас є свій Дар, ми інші, інший вид людей. Саме тому ми тут, за це ми обрані, подобається нам це чи ні. Тому вона повинна згадати все, аби нам далі було легше. У цьому її призначення.

— Я іноді починаю ненавидіти тебе, — Рита сідає поруч Аліни і обіймає її. — Ти просто чудовисько, знаєш це?

— Я іноді сама себе починаю ненавидіти…

Наталка втомлено відвертається. Вона не може більше тримати рівновагу. Їй так шкода Аліну — вона чудово розуміє, що та відчуває. Бути не такою, як всі, відчувати себе… чудовиськом, потворою — о, це вона добре знає, це їй знайоме: злякані очі батьків, недовірливі обличчя лікарів, уколи, пігулки… Та в Наталки був дідусь Яків, який врятував Наталку від всього того і примирив її з її іншим боком, а ось Аліна зосталася зі своїм божевіллям сам-на-сам. Вона не знала, що то Дар. І досі не знає.

— Чого ви напосілися на малу? — Ліка бере з рук Аліни чашку і теж робить чималий ковток. — О, чай з коньяком, щось нове. Хтось іще буде?

Всівшись біля дзеркала, вони передають чашку з рук в руки, аж доки та не повертається до Аліни майже порожньою.

— Я бачила дівчат, які на моїх очах вбили кількох жінок так, що інші навіть не помітили, — Аліна вже не тремтить, її очі спокійні й відсторонені, як завжди. — Я бачила жінку з довгими косами, я думаю, саме вона змушувала рухатися тих двох.

— Як це?

— Не знаю… Але в мене було таке відчуття, наче вони рухаються синхронно, і якщо вбити ту, з короною, то інші дві перестануть рухатись, дихати…

— Помруть? — Орест намагається якось стулити все докупи. — Ти це хотіла сказати?

— Ні, не помруть, — Аліна наче прислухається до чогось. — Вони вже були мертві. Хіба я не сказала?