Алла Сєрова - Інший вид

Похапцем збираючи свої речі, Рита відчула, що сльози ось-ось бризнуть з її очей.

— Ти… Віко, дякую, — Рита ковтає сльози. — Я…

— Нема про що говорити, — Віка з-під лоба глянула на Риту. — Припини скиглити.

— Я не…

— Скиглиш, — Віка підхоплює Ритину сумку. — Не плюйся отрутою направо й наліво, і все буде тихо-мирно. Марек зробив свій вибір, просто прийми це і не зачіпай Аліну. Вона нормальна, сама ж бачиш! А ти поводилась як навіжена. Нам Каті не досить?

— Атож…

— Ходімо. Нема чого баритися.

Рита підтюпцем побігла за Вікою, радіючи з того, що її прийняли до гурту, пробачили її поведінку і не нагадують про той сором, якого вона зазнала, сперечаючись із Сабриною через Марека. Від однієї згадки про вчорашній вечір у Рити спалахують щоки.

На цю подорож Рита покладала великі сподівання. Вже ж не на Катю задивиться Марек, та й Віка не в його стилі, Ліку Рита відкинула одразу, кілька разів спостерігши її полювання на Ореста, Сабрину ж і взагалі не розглядала як варіант для Марека. Та саме Сабрину обрав Мар’ян, і Рита зрозуміла це раніше, ніж він сам. І серце її перетворилося на суцільну рану, яка боліла і ятрилася.

— Нема чого западати на Марека, — Віка припалює цигарку, чекаючи, доки Рита доплентається слідом. — Теж мені, велике щастя! Рито, не кисни, ти собі ще такого знайдеш! Ось повернемось, запрошу тебе до нас на посиденьки — в Ігоря частенько збирається купа хлопців з машинобудівного, і серед них є класні. Не такі, як мій Ігор, але класні, чесне слово! А Марек… Рито, це маячня! Просто на філологічному якщо й трапляються хлопці, то якісь наче недороблені, макоцвітні, як не при своїх, невдахи або ледарі. Марек від них відрізняється, от наші курки до нього й липнуть. А насправді на світі повно класних хлопців, які, до речі, не мають аж стільки тарганів у макітрі, як ото в Марека. Ходімо, бо наші там чогось галасують.

Внизу справді розпалювалася сварка — принаймні дівчатам так спершу здалося. От тільки незрозуміло було, хто з ким там може сваритися. Вигулькнувши з-за рогу, дівчата аж вклякли.

Катя Семенець, брудна, розпашіла від люті, верещить щось незрозуміле, розмахуючи руками як божевільна, а Орест із Мар’яном намагаються відтіснити її до сходів.

— Що тут відбувається? — Віка здивовано витріщилася на мальовничу групу. — Звідки вона прибовталась отака?

— Трясця знає, де її носила лиха година, — Ліка нервово засміялася. — Краще б вона відстала від поїзда, чесне слово. Оце ми вже зовсім були зібралися на пошуки, аж на тобі: намалювалася! Те, що вона брудна, як свинюка, то нам до цього не звикати, хоча, маю визнати, цього разу вона сама себе переплюнула. Так ще й плете таке, що купи не тримається. Я хлопцям кажу: треба її замкнути в кімнаті, дати валер’янки чи по голові чимось важким, бо інакше не вгамується. Як же вона дістала!

— Он вони, хіба не бачите? — Катя тицяє брудним пальцем у бік холу. — Сидять, дивляться! Знаєте, чого вони чекають? Вони чекають, аби ми поснули, і тоді вони зможуть прийти і напитися. Вони всі хочуть пити!

— Мареку, давай простирадло, — Орестові нарешті вдалося притиснути товстуху до стіни, і вона затихла. — Ходімо, Семенець, вам треба відпочити, а завтра ми поговоримо спокійно про все, що вас турбує. — Її, либонь, ніхто ніколи не притискав, бач, як притихла, — Рита уїдливо посміхається. — Кайф зловила дурнісінько. Чи й собі в корчах впасти? Отак візьме мене Орест на руки, віднесе до кімнати…

— Ні, з тобою ми й самі впораємось. Запхаємо тебе спочатку в холодний душ, а потім до комірчини замкнемо, — Ліка сміється. — Добре одне: наша божевільна прийшла сама, отож не треба плуганитися надвір, шукати її потемки. Ходімо, чай доп’ємо.

Вони спускаються сходами, думаючи кожна про своє, та тривога не відпускає їх. Жодна з них не може сказати, що ж саме примушує здригатися від кожного звуку, але страх не відпускає, а за вікном клубочиться туман, притискається до скла, і щось в тому тумані є таке, від чого хочеться тікати світ за очі. Але тікати нікуди.

— Може, опустимо завіси? — Рита сторожко озирається. — Якось воно так… неприємно.

— Опустимо, — Ліка смикає за мотузок, здіймається хмара пилу, та вікно закриває шовкова завіса. — Справді, так затишніше.

Вони, чхаючи від пилу, опускають завіси на решті вікон.

— О, це ви добре придумали, — Орест задоволено озирається. — Тут, у горах, вечорами буває незатишно, а так — нормально.

— Що там Катя? — Ліка намагається не дивитися на нього. — Не покусала вас із Мареком? Дивись, аби не довелося щеплення від сказу робити.