Алла Сєрова - Інший вид

Регіт розлягається порожнім будинком. Навіть Орест, що почервонів, як півонія, регоче, не здатний стриматись. Уявив собі, як красуня Ліка ганяється за ним у білій сукні з флердоранжем, з букетом троянд, а він тікає від неї, у блискучих черевиках, циліндрі і фракові старого фасону, з велетенською хризантемою в петлиці, а дві довгі поли метляються за вітром — так швидко він біжить. Орестові так смішно від тієї уявної картини, що він регоче голосніше за всіх, тільки очі його, зустрівшись із поглядом Ліки, пронизливі й пристрасні, і від того в Ліки стискається в грудях і солодко млоїть передчуття чогось… чогось такого, чого давно хотілося. А хотілося їй відчути, як цілується Орест Страдомський, а він завжди ходив університетом такий серйозний, заглиблений у свої думки, або сидів у бібліотеці, не помічаючи нікого й нічого, щось там клацав у своєму ноутбукові, а вона частенько сідала за сусідній стіл, брала книжку і вдавала, що читає, а сама милувалася на його чіткий профіль, гарні руки з довгими пальцями, уявляла, як би обіймала його шию, плечі — а він жодного разу навіть голови не повернув у її бік. Втішало лише те, що вона не була винятком. Так само він поводився і з іншими шукачками його уваги. А тепер все змінилося, тепер все буде по-іншому.

— Цікаво, де наша прима-балерина? — Віка стурбовано дивиться у вікно, за яким вже темніє. — Як подалася кудись ще вдень, так і по ній.

— Ага, до речі! — Мар’ян запитливо глянув на Ореста. — Як вам сьогодні повелося? Бо ми втрапили у такі нетрі, що там лише одна хата і ніякого тобі фольклору. Хіба ти не знав, що тут села стоять порожні?

— Уявлення не мав, але в Поляні нам не поталанило: нікого немає, хати поруйнувалися — пустка, — Орестові неприємно згадувати про сьогоднішній невдалий похід. — Може, завтра поталанить більше. Мене турбує відсутність Семенець. Мареку, якщо вона найближчим часом не прийде, нам доведеться йти її шукати.

— Не мала баба клопоту… — Рита ретельно намазує бісквіт варенням. — Ці бісквіти трохи сухуваті. Власне, чого чекати від продуктів з таким довгим терміном зберігання? Самі тобі консерванти. Так я оце кажу: прийде наше золото, ніде не дінеться, хоч би й хотіли. Десь сидить, викльовує собі печінку. Хоче, аби її пошукали, припросили, — не треба цього робити, вона саме цього й чекає, аби знову зчинити істерику.

— Але вже вечір, а її досі десь чортяка носить, — Ліка теж відщипує бісквіт. — Маєш рацію, трохи сухуваті, та це не від консервантів, а просто так невдало спечені, та якщо намазати варенням, їсти можна. Оресте, може, справді пошукати її?

— От іще! — Рита гидливо кривиться. — За запахом знайдете. Та кажу вам: саме цього вона й прагне.

— Рито, якщо з нею щось трапиться, в Ореста буде купа неприємностей, — Віка теж береться до варення. — Чи ти не розумієш?

— Не подумала, вибач, Оресте, — Рита відставляє набік чашку з недопитим чаєм. — То ходімо пошукаємо ту поторочу. Тільки всі разом.

— Рита має рацію, тільки всі разом, — Віка підводиться. — Ходімо просто зараз, потім посуд помиємо.

Аліна відчуває, що їй зимно:

— Треба щось на себе накинути, бо там вже, мабуть, холодно. Ходімо, доки не стемніло зовсім. Тільки треба захопити ліхтарики.

Хол яскраво освітлений. Віка добряче попоралася тут, прибираючи: журнали купкою лежать на одному із столиків, зайвих речей не видно, підлога й килим чисті — ні пилинки, у крісла теж можна сідати, не ризикуючи померти від нападу астми.

— Віко, ти трудоголік, — Ліка захоплено озирається. — Як це тобі вдалося?

— Звичка, — Віка безтурботно змахнула рукою. — А ще дуже моторошно було від усіх тих речей, розкиданих журналів та іншого. Так, наче мерці тут-таки й досі, просто ми їх чомусь не бачимо.

Наталка здригнулася та уважно подивилася на Віку. Вони піднімаються сходами, інстинктивно притискаючись одне до одного, тиша гнітить їх, а Наталці страшно. Ось велике дзеркало на поверсі, майже на всю стіну, і Наталка силоміць примушує себе поглянути в нього — тільки їх відбиває старе скло, дбайливо натерте до блиску хазяйновитою Вікою.

— Рито, перенесімо твої речі на наш поверх, — Віка рушає далі сходами. — Чого тобі сидіти там самій?

Рита підтюпцем кинулася слідом. Вона так змучилася від страху там, в порожній кімнаті, та знала: після того, що сталося, її нізащо не приймуть до товариства. Але трапилося диво: колюча, агресивна й дратівлива Віка, від одного вигляду якої Риту кидало в холодний піт, сама запросила її до гурту, і ніхто не заперечив.